Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Що ти, Уол-ре? — мовив капітан, і в очах йому майнуло щось ледве схоже на суворий докір. — Хіба ж відтоді, як пропав той учений Сол Джілс, дядечко твій, не виглядав я його чи знаку від нього і вдень, і вночі? Хіба не щеміло мені серце, наслухаючи завше за ним і за тобою? Хіба ж, навіть спавши, не стояв я на своїм посту і чи не вважав би ганьбою покинути його, поки оцей мічман ще цілий і невшкоджений?
— Так, я знаю це, капітане Катле, — відповів Уолтер, хапаючи його за руку. — Я знаю, які ви щирі й серйозні в усьому, що говорите і відчуваєте. Я певен цього. Повірте, я певен цього не менше, ніж того, що стою отут на порозі, чи того, що тримаю оцю чесну долоню. Вірите?
— Вірю, вірю, Уол-ре, — заяснів радістю капітан.
— Не буду більше нічого гадати, — мовив Уолтер, гаряче тиснучи жорстку руку капітана, який теж тис йому руку з не меншою ревністю. — А додам тільки одне: боронь боже, щоб я торкнувся дядечкового майна, капітане Катле! Усе, що він лишив тут, і далі зостанеться під опікою найнадійнішого з розпорядників і найдобрішого з людей — і коли його ім’я не Катл, то, значить, він безіменний. А тепер, найкращий друже, поговорім про… міс Домбі.
Ще й не вимовивши цих двох слів, він уже якось одмінився, а вимовив — усю його щирість і веселість наче рукою зняло.
— Вчора, перед тим як міс Домбі урвала мене, — сказав Уолтер, — коли я заговорив про її батька, я думав… пригадуєте це?
Капітан добре пригадував, бо притакнув головою.
— Я думав, що єдине наше нелегке завдання — переконати її, щоб порозумілася зі своїми близькими й повернулась додому.
Капітан буркнув стиха «Доста!», чи «Тримайсь!», чи ще щось принагідно доречне, та, оскільки він украй, стерявся від того, що почув, це вийшло в нього так тихо, що — Про його слова можна було лише гадати.
— Але тепер уже все, — сказав Уолтер. — Я більше так не думаю. Я б радше волів знов опинитися на тім самім уламку, на якім мене й досі ще носить у снах, — і хай би носило до самої смерті!
— Ура, хлопче! — скрикнув капітан, вибухнувши непогамовною радістю, — ура, ура!
— Подумати тільки — їй, такій молоденькій, такій лагідній, такій вродливій, — сказав Уолтер, — так добре вихованій, створеній для зовсім іншого життя, доведеться стати на прю з суворим світом! Але ми бачили, яке провалля лежить позад неї, — хоч одна вона знає його глибину, — і вороття назад нема.
Капітан Катл, дарма що не все второпав, повністю погодився з усім і якнайпалкіше запевнив, що вітер для них сприятливий.
— Її не можна залишати тут саму, — правда, капітане Катле? — занепокоєно спитав Уолтер.
— Далебі, не знаю, хлопче, — відповів капітан по хвилині мудрої задуми. — Те, що й ти тут є, їй до товариства, і що ви обоє, спільно.
— Любий капітане! — перебив Уолтер. — Що з того, що я тут? Міс Домбі, проста й безневинна серцем, ставиться до мене, як до прибраного брата; але чи таке ж безневинне і просте було б моє серце, якби я удавав, ніби й справді в це повірив — у те, що я маю право як брат отак запросто підступитися до неї?.. Якби я удавав, ніби й справді забув, що честь не дає мені такого права?..
— Уолтере, хлопче мій, — знову стерявшись, озвався капітан, — а чи не можна якось інакше, не як брат.
— Ох! — відповів Уолтер. — Невже ви хотіли б, щоб я втратив усяку повагу в її очах, — в її очах! — щоб її янгольське личко навіки закрилось для мене, бо я, скориставшись з того, що вона, така довірлива, така беззахисна, знайшла тут притулок, посмів спробувати стати її коханцем? Та що я верзу? Коли б я зробив таке, то ніхто в світі не обурився б дужче, ніж ви.
— Уолтере, хлопчику, — сказав капітан, дедалі смутніший, — якби існувала якась поважна причина, чому двоє людей не можуть поєднатися в храмі обітниць — ти переглянь це місце, й зазнач, — то я, гадаю, заявив би про неї під час заручин. А по-іншому не можна ніяк, мій хлопче?
Уолтер, заперечуючи, рішуче махнув рукою.
— Ну, що ж, хлопче, — пробурмотів капітан. — Не можу не визнати, що в усьому цьому я сильно сів на ніс, або, інакше кажучи, дав повний кругом. Та щодо панни-дівчинки, Уол-ре, то запам’ятай — до пошани й обов’язку перед нею зобов’язує мене мій статут, хоч, може, й не найкращий; тому йду за тобою в кільватері, хлопче, і вірю, що ти, безперечно, робиш усе як слід. То, кажеш, по-іншому не можна? — повторив капітан, з вельми зажуреним виглядом споглядаючи руїни вибудованого ним замку.
— А тепер, капітане Катле, — почав Уолтер веселішим тоном, щоб підбадьорити капітана, та тільки марно старався, — я думаю, треба знайти таку особу, котра могла б бути за компаньйонку міс Домбі, поки вона тут живе, і котрій можна вірити. З родичів ніхто не підходить. Міс Домбі не може не відчувати, що всі вони залежні від її батька. А що сталося з Сюзанною?
— З тою молодичкою? — спитав капітан. — По-моєму, її звільнили всупереч бажанню Втіхи серця. Я дав був сигнал запиту, тільки-но панна-дівчинка прибула сюди, — відгук був вельми похвальний, але сказали, що її давно вже нема.
— То спитайте в міс Домбі, куди вона пішла, — попросив Уолтер, — і спробуємо її розшукати. Вже така пора, що міс Домбі, може, й прокинулась. Ви її найкращий друг, — підіть почекайте її нагорі, а я тут, унизу, сам про все подбаю.
Пригнічений до краю капітан зітхнув, як і Уолтер, і скорився. Флоренс була в захваті від своєї нової кімнати, прагла побачити Уолтера й нетямилась з радощів, що знову зустрінеться з своїм давнім другом Сюзанною. Але Флоренс не могла сказати, куди вона поїхала, — знала лише, що це десь в Уессексі, а сказати напевне ніхто не міг — хіба що містер Тутс.
З цими даними вернувся засмучений
