Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

Кирпа побігла йому назустріч, надзвичайно збуджена:

— Важлива новина, Педріньйо! Уяви Собі був живий понад годину, поводився дуже благородно, знаєш? У нього вдача набагато краща, ніж у Буратіно, не порівняти. Розумніший, по-перше, і потім — який хоробрий, справжній друг!

Педріньйо зовсім розгубився: як міг Уяви Собі прожити цілу годину, коли був зроблений з несправжнього розмовного дерева?

— Та жив-бо, я тобі кажу! — наполягала Кирпа. — Але, щоб побачити його живого, треба обов’язково змінитися.

— Як це змінитися?

— Та я сама не знаю, як тобі це пояснити. Я знаю тільки, що інколи люди змінюються, і тоді вони бачать тисячу чудесних речей, які завжди навколо нас, але ми їх не помічаємо…

Емілія, що стояла у дверях веранди, слухала розповідь Кирпи і дивувалася. Дивувалась дедалі більше і чимраз ширше розплющувала свої очі — розплющувала, розплющувала, аж поки вони — трр-рр — і лопнули.

Очі в Емілії були вишиті шовковими нитками, і, коли вона вже занадто дивувалася, з ними завжди траплялося одне й те саме — лопались…

ЧАСТИНА ШОСТА

«Бродячий цирк»

Розділ перший

Що пропонувала Емілія

Незабаром після конкурсу на проект брата Буратіно в Будиночку Жовтого Дятла було оголошено новий конкурс: «Хто придумає найцікавіше?» Перемогла… ви не догадуєтеся?.. Ну, безперечно, Емілія. Поблискуючи новими очима з блакитного шовку, вишитими напередодні, вона висунула прекрасну пропозицію: влаштувати свято, на якому виступатиме «Бродящий циркуль». Донна Бента, призначена суддею конкурсу, вважала, що думка прегарна, але дуже сміялася з Емілиного виразу.

— Не «бродящий», а «бродячий», Еміліє. І не «циркуль», а «цирк». Циркуль — це прилад креслити.

— А мені так більше подобається, — відказала Емілія.

— Дуже шкода, що у тебе все завжди не так, як у людей.

Емілія опиралась, опиралась і нарешті погодилася тільки на половину поправки:

— Якщо ви, сеньйоро, надаєте таке призначення, то добре — хай буде «цирк», але неодмінно «бродящий».

Донна Бента пояснила, що не «призначення», а значення, і сказала, що «бродящий цирк» — такої назви нема.

— Немає, то буде! — заперечила Емілія. — Звучніше; невже вам однієї літери шкода, чи що?

Донна Бента не погоджувалася, та Педріньйо визнав, що насправді якось звучніше, і вирішив так і писати афішу. Почали обговорювати план вистави і розподіляти ролі. Емілія буде гарцівниця і стрибатиме через обручі верхи на коні. Жоан Уяви Собі буде штукар — йому доведеться ковтати шпаги і жерти вогонь. А клоун? Головного ж і немає, здається. Який же це буде цирк без клоуна?

— Граф буде хорошим клоуном, тільки хай не говорить по-вченому, — сказала Емілія.

Пішли до графа. Будиночок графа був на книжковій полиці: стіни його складали два грубих томи «Словника португальської мови». За стіл правила палітурка якогось старогрецького трактату, за ліжко — «Енциклопедія сміху», чудовий снотворний засіб. Інші меблі — шафи, крісла, полиці — теж були з книжок у шкіряних оправах; їх донна Бента одержала в спадщину ще від свого дядька Агапіто Заприкозу де Олівейра…

В цьому будиночку граф проводив майже весь свій час за читанням.

— Як ти гадаєш, Еміліє, навіщо він читає всі ці старі книжки? — пошепки запитала Кирпа, підходячи до будиночка графа. — По-моєму, це дуже небезпечно, правда?

Емілія кивнула.

— Хороші книжки, — вела далі Кирпа, — це ті, де розповідається правда — як люди живуть, розмовляють… І де є з чого посміятися… Так?

Емілія кивнула і, задерши голову, гукнула:

— Виходьте, графе! Залиште ваші старі книжки, ви потрібні для нової справи.

Граф, зітхаючи, спустився з полиці: він ні в чому не міг відмовити знаменитій ляльці…

Репетиції почалися того ж дня. Педріньйо був задоволений своїм учнем.

— З графа буде прекрасний клоун, — сказав він. — Навіть кращий, ніж той такий знаменитий, якого тітонька Настасія дуже вихваляє. Кирпо, ти повинна пошити йому який-небудь дуже кумедний костюм.

— Я гадаю, треба пошити костюм, як у справжнього клоуна: з великим жовтим сонцем на спині.

— Гаразд, ти візьмися за сонце, а я писатиму афішу.

Афіша незабаром була готова. І яка афіша! Перегорніть хутчій сторінку і прочитайте!

— Все луже гарно, — схвалила Кирпа, — тільки що це за прізвище «Пустикозу»?

— Це моя пропозиція, — зараз же відгукнулася Емілія, — ти на мене, звичайно, не ображайся, але ваше прізвище Заприкозу якесь немилозвучне. Навіщо її замикати, справді. Нехай собі гуляє!

Кирпа визнала, що міркування ляльки слушні, і в нагороду за те, що вона така розумна, послала її погуляти по садку.

— А як же буде з музикою? — запитав Педріньйо, коли вони лишились удвох. — Ти не можеш займатися музикою, тому що зустрічатимеш гостей. Тітонька Настасія також не може, бо роздаватиме гостинці. Хто ж тоді?

— Я гадаю, Рабіко, — підказала Кирпа. — Слух у нього поганенький, та нічого, якось буде.

— Ні, ні в якому разі! Рабіко мені потрібен на інше. — І Педріньйо щось зашепотів на вухо сестрі.

— Чудово! — вигукнула Кирпа, плескаючи в долоні.— Нічого кращого ти ще зроду не придумав, Педріньйо!

— Тільки нікому жодного слова! І Емілії теж, зрозуміла? А то весь інтерес втратиться.

І вони ще кілька хвилин шепталися і тихенько реготали, затуляючи рот рукою…

Педріньйо переписав програму кілька разів і до кожного аркушика приклав запрошення, щоб надіслати їх своїм приятелям і Кирпиним подругам.

Але кому доручити листи? Безперечно ж, сеньйорам Конвертам. Та сеньйори Конверти не працюють самі, їм завжди допомагають сеньйорити Марки. І Педріньйо роздобув багато цих помічниць і просив їх супроводити сеньйорів Конвертів. І всі поводились чудово, ніхто не бешкетував і не збився в дорозі, отож всі листи незабаром потрапили прямісінько в руки тим, до кого були надіслані.

— Прекрасно! — сказала Кирпа, коли сеньйори Конверти було вже надіслано. — Тепер тільки залишається запросити наших гостей із Країни Казок. Вони ніколи не були в цирку, і їм, я вважаю, повинно сподобатися…

— Я от що гадаю, — сказав Педріньйо, — чи не краще написати їм усім загальне запрошення і попросити сеньйора Вітра рознести за адресами?

Так і зробили. Педріньйо написав запрошення на доброму атласному папері, розірвав його на безліч клаптиків і виліз на найвищу гілку старої пітанги, що росла у них в садку, щоб кинути їх на вітер. І він навіть їх у віршах кинув, бо до Вітру, Повітря, Вогню й інших сил природи в^рто завжди звертатися у віршах — з поваги.

Кирпа стояла під деревом, задерши ніс догори, і реготала. Потім раптом збентежилася:

— Ми зробили страшенно по-дурному, Педріньйо! Надіслали запрошення всім без розбору! Яка необережність! Тепер Синя Борода притарганиться обов’язково, от побачиш!

— А ти не бійся, якщо він прийде, я на нього випущу такого лютого собаку…

— Собаку? Але ж у нас немає собаки!