Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

впізнала цього місця. Вона не вірила, що дерева можуть ходити, і все-таки ладна була присягнути, що так воно й було. Попелясті привиди простягали до неї руки-гілки. Вони все щільніше оточували її, ніби підштовхуючи й спрямовуючи до якоїсь, лише їм видимої цілі. Раптом тишу лісу порушив далекий шелест листя. Листя, якого НЕ БУЛО!

Зачарований ліс грав з крихітною мандрівницею у жорстоку чаклунську гру. Звідусіль віяло холодом. Золотоволоса красуня здавалася сонячним промінчиком, що невідомо яким чином опинився в зимовій ночі. Злата пішла туди, куди вели її чаклуни-дерева. Шелест примарного листя ставав дедалі голоснішим.

Тепер він був подібний до шепотіння, і скоро Злата почала розпізнавати слова.

— Повернеш-ш-ш, злодюж-ж-жко! Повернеш-ш-ш! — шепотіли дерева, простягаючи до неї щупальці гілок.

Раптом усе враз стихло. Ліс розступився, і Злата вийшла на галявину, де росло самітне дерево. Лише воно було вкрите буйною зеленою кроною, ніби морози та зміна пори року не обходили його. Здавалося, природа зібрала в цьому велетні всі існуюючі на землі дерева. Кругляки осинових листочків сусідили з порізьбленим листям клена, шпильки — з пір’ям пальм. Жодне дерево, в якому б краї воно не росло, не було забуте в цьому неймовірному букеті.

Несподівано стовбуром дерева пробігло тремтіння, воно потягнулося, ніби розминаючи затерплі після сну суглоби, й перетворилося на жінку.

Стан її був щільно обтягнений парчею, а волосся пишним зеленим ореолом облямовувало гарне обличчя. На голові у неї сяяла корона.

«Та це ж Королева Дріад», — здогадалася Злата.

— Наказую всім вийти! — скомандувала королева, і тієї ж миті кожен стовбур перекинувся феєю.

Безтілесні й напівпрозорі, душі дерев були одягнені в довгі облягаючі сукні, під якими не вгадувалось ніг. Рухи дріад були невловимі, вони пливли, ні на мить не відриваючись від землі, бо перервати цей зв’язок навіть на мить означало для них загинути.

«Дріади — добрі феї, і не завдадуть мені зла», — намагалася заспокоїти себе Злата, але дух ворожості настільки просякав все навколо, що здавався майже відчутним.

На вродливому обличчі королеви застигла гримаса неприязні, а в очах повелительки дерев зяяла така прірва холоду й презирства, що Злата мимоволі відсахнулася. Дівчина з надією скинула оком обличчя інших фей, але не знайшла в них і тіні співчуття.

— Ми розгнівані. Як ти сміла взяти наш перстень? — льодяним тоном промовила королева.

— Злодюж-ж-ка, злодюж-ж-ка, — зашелестіли лісові феї.

— Я не злодюжка й ніколи не була нею, — Злата гордовито закинула голову.

— Ти взяла те, що тобі не належить, отже, ми маємо право так тебе називати, — процідила королева.

— Я не збиралася привласнювати перстень, я лише приміряла його, — пояснила Злата.

— А чи знаєш ти, що з твоєї вини сніг не розтане вчасно, дерева зацвітуть пізніше, весна запізниться і птахам, які прилетять, буде незатишно в холодному світі? — продекламувала повелителька дріад, здійнявши руки до неба. Вона витягнулася ввисочінь, ставши ще величнішою, ніби хотіла підкреслити нікчемність дівчини, яка стояла перед нею.

— Я зробила це ненавмисне й готова повернути ваш перстень, — сказала Злата, знімаючи перстеник. Ураз, підкоряючись невідомій магії, перстень опинився на руці у чарівниці.

— Я бачу, ти ні про що не шкодуєш, — похитала головою фея. — А чи знаєш ти, що погані вчинки змиває лише щире каяття? Вибачайся і, може, природа зглянеться на твої благання, весна настане вчасно і ми пробачимо тобі.

Злата не відчувала за собою прямої провини. Її переповнювала образа. Гординя знову ворухнулася в ній.

Злата хотіла ще щось сказати, але видіння щезло.

«Ще чого, проситиму я пробачення за те, чого і в гадці не мала, — подумала золотоволоса красуня. — Якщо весна не настане вчасно, в цьому немає мого злого наміру».

— Якщо ви ще не зрозуміли, що я невинна, то мені вашого пробачення не треба! — вголос сказала гордівниця.

— Схаменися, гординя не доведе тебе до добра, — похитала головою Королева Дріад.

— Нехорош-ш-ше! Нехорош-ш-ше! — прошелестіли її піддані.

— Можливо, гординя й не доведе мене до добра, зате ви до мене занадто добренькі, — насмішливо промовила Злата. — А ще кажуть, зустріч з дріадами обіцяє удачу. Якщо б я була феєю, я б усім дарувала щастя, а не звинувачувала б даремно в неіснуючих гріхах.

На мить над галявиною запанувало мовчання, а потім Королева Дріад урочисто промовила:

— Нехай буде по-твоєму, гордівнице! Віднині ти будеш усім дарувати щастя.

Розділ 24
Шарманщик

Велетенські дерева стояли мовчазні й неживі. Місцями брудними клаптями лежав спресований сніг. Від вихолодженої за зиму землі тягло холодом. Змерзла Злата бігла стежиною, сподіваючись швидше залишити це зачароване місце. Їй набридло поневірятися серед