Домбі і син - Чарльз Діккенс

Капітан Катл так її шанував і сповнився таким благоговінням до неї, в цій новій її подобі, що й за тисячу фунтів не погодився б тримати її в обіймах, поки вона непритомна.

— Втіхо мого серця! — відступивши трохи, сказав капітан з величезною тривогою та співчуттям, що малювались на його обличчі. — Якщо можеш, кивни Недові Катлю бодай одним пальчиком!

Флоренс навіть не ворухнулася.

— Втіхо мого серця! — весь тремтячи, просив капітан. — Заради Уол-ра, втонулого в безодні морській, отямся і викинь хоч якийсь сигнал, коли можна!

Бачачи, що й такі промовисті вмовляння не діють, капітан Катл схопив зі стола миску з холодною водою і збризнув дівчині обличчя. Тоді, зваживши всю серйозність випадку і надзвичайно делікатно орудуючи своїм ручищем, каштан звільнив її від капелюшка, змочив водою чоло та губи, одкинув назад волосся, накрив їй ноги власним фраком, який задля цього стягнув із себе, поплескав її маленьку долоню — просто диво, яку маленьку в його руці! — і, помітивши, що повіки їй затремтіли, а губи ворухнулися, вже з легшим серцем вдававсь і далі до цих живодайних заходів.

— Веселіш! — казав капітан. — Веселіш! Тримайся, моя хороша, тримайся! Ну, ось! Уже й покращало. Головне — спокій, спокій і рівновага. Так держати! Випий ще краплю ось цього, — казав капітан. — Гаразд! Ну, як тобі, моя хороша, як тобі зараз?

Так і сяк пробуючи привести Флоренс до тями, капітан Катл, у чиїй уяві така річ, як годинник, пов’язувалась якимсь чином з процедурою лікування хворих, взяв свого годинника з полиці над каміном, почепив його на свій гачок і, тримаючи Флоренс за руку, уперто переводив очі з нього на неї, ніби сподівався, що циферблат якось подіє на дівчину.

— Ну, як тобі,моя хороша? — питав капітан. — Як тобі зараз? Здається, ти таки поміг їй, голубчику, — шепнув капітан сам до себе, схвально глянувши на годинник. — Тебе лиш переставити назад на півгодини зранку, та ще на чверть пополудні — і ти годинничок хоч куди, ліпшого і не знайдеш. Ну, а тепер як, панно-дівчинко моя?

— Капітане Катле! Це ви? — гукнула, підводячись трохи, Флоренс.

— Так, так, панно-дівчинко моя, — ствердив капітан, вибравши в поспіху саме цю вельми елегантну форму звертання як найлюб’язнішу з усього, що він міг придумати.

— І дядечко Уолтерів тут? — спитала Флоренс.

— Тут, хороша моя! — відказав капітан. — Ні, тут його вже давно нема. І слід пропав, відколи поплив шукати бідного Уол-ра. Одначе, — процитував капітан, — хоч згинув з очей, та для серця живий він… для Англії, й отчого дому, й краси!

— Тепер ви тут мешкаєте? — спитала Флоренс.

— Так, панно-дівчинко.

— Ой, капітане Катле! — крикнула Флоренс, стиснувши долоні, немов у нестямі: — Врятуйте мене! Візьміть мене до себе! Не кажіть нікому, що я тут! Я вам потім усе розкажу, коли зможу. У мене нема до кого піти, нікого в цілому світі. Не проганяйте мене!

— Прогнати тебе, моя панно-дівчинко? — обурився капітан. — Тебе, Втіхо мого серця? Зажди хвильку: ми зараз задраїмо отой люк та двічі повернемо ключ у замку!

З цими словами капітан, вельми спритно орудуючи єдиною своєю рукою та гачком, видобув заслінку на двері, примостив її як слід і зачинив двері на ключ.

Коли він знову присів біля Флоренс, вона взяла його руку й поцілувала. Безпомічність цього жесту, благання й довір’я, виявлені в ньому, невимовний смуток в її очах; душевний біль, який, з усього судячи, вона пережила й переживала зараз; все, що він знав з її минулого і що бачив тепер — самотність її, безборонність, втомлений вигляд, — все це разом з такою силою ринуло на добряка капітана, що він достоту розплився з жалю та співчуття.

— Панно моя дівчинко, — сказав капітан, тручи собі перенісся, аж доки воно засяяло, як натерта мідь, — не кажи Едвардові Катлові ні слова, поки не виплинеш на тихі води, а це буде не нині і ще не завтра. А щоб виказати тебе чи донести, де ти є, — ні, воістину, і з божою поміччю, цього я не зроблю, — катехізис, знайдеш, то зазнач!

Усе те — разом з цитатою й таким іншим — капітан виголосив одним духом і з неабияким піднесенням, скинувши капелюха на «ні, воістину» й заклавши його назад тільки по завершенню промови.

Флоренс залишалося тільки одне — висловити всю свою вдячність і віру, яку покладала на нього, що вона і зробила. Горнучись до цього грубуватого чоловіка як до останнього прихистку її зраненого серця, вона схилила голову на його чесне плече, оповила шию руками і була б уклякнула, як перед святим, але капітан угадав цей намір і стримав її, як і личить справжньому чоловікові.

— Спокійно! — сказав капітан. — Спокійно! Ти ще занадто слабенька, моя хороша, і мусиш прилягти. Отак, отак! — Те, як капітан вкладав Флоренс на софу й накривав її своїм фраком, було гідне ста найпоказніших урочистостей. — А тепер, — сказав він, — тобі треба поснідати, панно-дівчинко; та й собака щось з’їсть. А там підеш нагору, в кімнату старого Сола Джілса, і будеш собі спати, як янгол.

Мовлячи про Діогена, капітан погладив його по голові, і Діоген сприйняв цей перший порух більш-менш приязно. Під час застосування живодайних засобів він явно не знав, що йому робити — накинутись на капітана чи, навпаки, ввійти з ним у дружбу, і виражав це роздвоєння почуттів тим, що наперемінку то вихляв хвостом, то вишкірювався і час до часу гарчав. Та тепер усі сумніви його розвіялись. Було, видно, що він визнає капітана за одного з наймиліших людей, знайомством з якими кожен собака може тільки пишатися.

Засвідчуючи своє визнання, Діоген не відходив від капітана, поки той готував чай з грінками, і виказував жвавий інтерес до його господарства. Та надаремно старався люб’язний капітан: Флоренс, попри всі намагання хоч якось пошанувати його працю, не могла їсти нічого, тільки плакала і плакала.

— Ну-ну! — примовляв чулий капітан. — Поспиш трошки, Втіхо мого серця, і краще діло піде. Зараз і