Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Браво, Квінте! — вигукнув Академік. — Хлопче, Небо свідок, що виконання цього простенького маневру забрало б у мене щонайменше чверть години.

— Просто треба наламати руку, — скромно відрік Квінт. — Тоді — жодних клопотів, як каже мій батько, раз плюнути! — Він повернувся до професора. — Я не думаю, що він якось нагадував про себе, відколи залишив мене у Санктафраксі, чи, може, я помиляюсь?

— Твій батько? — неуважно перепитав Лініус Паллітакс, дивлячись, як клітка крутиться перед печеристою поверхнею плавучої скелі, яка бовваніла в мороці перед ними. — Ні. Ні, він мовчить. Та я й не чекаю…

Раптом він різко подався вперед і рвонув гальмівний важіль. Нижньонебова клітка спинилась, різко смикнувшись, і загрозливо перекособочилась. Квінт прикипів руками до пруття.

— Навіщо ви це робите? — заволав хлопець, на мить забувши, хто перед ним. Його руки гарячково забігали по важелях — підняли один, опустили другий, аж поки клітка знову вирівнялася і заспокоїлась. — Даруйте, професоре, але ця клітка стара і ненадійна. З нею треба матися на бачності. — Він перевів подих. — Спускатися далі?

Лініус заперечно похитав головою.

— Ні, ми вже прибули на місце, — пояснив професор.

Квінт був спантеличений. Клітка висіла упритул до плавучої скелі.

Цього тижня у Водограйній школі Квінт саме студіював небо — виталище Санктафракса. З науковою метою його було поділено на три ділянки. Нижнім небом називалася ділянка між Санктафраксом і Нижнім містом; його вивчали за допомогою кліток. Верхнє небо височіло над плавучою скелею; його обшири досліджували за допомогою небознавчих веж. А ще було небо навколо самої скелі — і не нижнє, і не верхнє. І хто його дослідник — він не знав.

— Це Проміжне небо, правда? — запитав хлопець.

— Достеменно так, — відповів Лініус. — І Проміжне небо аж надто для нас цікаве, хлопче мій, тільки любесенькі мої колеги про це й не здогадуються. О, я знаю, думати так сьогодні не модно, але тут, у Проміжному небі, повітря струменить просто крізь нашу неосяжну скелю, — погляд у професора був якийсь відсторонений, невидющий. — Тут криються великі таємниці, на які нам ще доведеться шукати відповіді, — зазначив він. — Стародавні землезнавці це розуміли. — Він показав на круглясту пляму праворуч від себе, темнішу, ніж решта дірчастої поверхні. — Чи можна підвести клітку ближче до неї?

— Зараз спробую, — озвався Квінт.

Він підтяг ланцюг корби і переладнав важелі гир. Клітка, м’яко погойдуючись, перемістилася на кілька ступнів праворуч. Коли темна пляма поближчала, Квінт побачив у скельній поверхні невеличку роззявину. Коли вони порівнялися з нею, професор несподівано сягнув руками крізь пруття, вхопився за камінний залом біля отвору і спритно прив’язав до нього клітку причіпною линвою. Він вочевидячки робив це не вперше. Професор обернувся до Квінта.

— Добре, — кинув він, зводячися з місця і знімаючи з гака ліхтар. — А тепер я маю дещо зробити сам. Еге ж, сам. Ти почекаєш мене тут, поки я вернуся. Звідси — ні на крок. Зрозуміло?

— Так, — відповів Квінт, — але…

— Зараз не час для запитань, — сказав професор, відчиняючи дверцята клітки і видираючись на прискалок, притулений, як міг тепер бачити Квінт, біля війстя до тунелю, що вів усередину летючої скелі. — Я незабаром повернуся. — З цими словами він пірнув униз і розчинився в атраментовій пітьмі.

Квінт стежив за жовтим світлом і прислухався до його квапливих кроків та стуку патериці, коли професор чимчикував тунелем. Світло мерхло і врешті зникло зовсім. За мить розчинилися у тиші й звуки кроків.

Якби не дзвін дзиґарів на ратушній вежі, Квінт так і не знав би, скільки вже збігло часу. Невдовзі по тому, як професор зник у тунелі, глухо бемкнули куранти. Перша година ночі… Коли вибило другу, Квінт уже був по зав’язку ситий чеканням.

По-перше, він замерз як цуцик. Як і передбачали хмарогляди, температура впала, і з неба посипалася снігова пороша. Накидка не рятувала від холоду, і Квінт промерз до кісток. Він пробував зігрітися, плескаючи себе руками по тілу, обіймаючи себе за плечі й тупцюючи на місці, але жодні рухи в тісній повітряній клітці не годні були його зігріти чи принаймні вгамувати цокіт зубів. Від його тіла дрібне тремтіння передавалося підлозі, відтак ланцюгові, аж поки заходила ходором уся конструкція. Квінт занепокоєно вдивлявся у порожнечу під собою.

Зрослий на піратському судні, хлопець не боявся висоти, але зараз він був не на кораблі. На борту «Приборкувача ураганів» він завжди міг цілком звіритися на летючий камінь, який у дев’яноста дев’яти випадках зі ста не втрачав своєї підіймальної сили навіть у найгірших тарапатах. З другого боку, летючий камінь цієї нижньонебової клітки дуже мало допомагав нею керувати, вочевидячки замалий, щоб утримувати її над землею. Для цього був ланцюг, а він виявився допотопний! Коли клітка крутилася, ланцюг так бряжчав і скреготів, що хлоп’як тривожився ще дужче.

— Тільки не порвися, — розпачливо буркотів він. — Д… дивись н… не здумай обірватися! — Від холоду та страху хлопець затинався. Аби відвернути думки від благенького іржавого ланцюга, якому Квінт довірив своє життя, він спробував подумки перенестися у своє колишнє життя…

Квінт уявив собі, як його батько, Вітроногий Шакал, випиває шклянку деревного грогу і лаштується до сну. Хлопець згадав свій власний гамак — такий м’якенький, такий тепленький…

— Я замерз як цуцик, — промимрив він.

Квінт переніс увагу на печерувату поверхню скелі перед собою. Він уперше бачив її так близько. По суті величезна летюча скеля нічим не різнилася від летючих каменів, на яких ходили цілі флотилії небесних кораблів, ба навіть від невеличкого летючого каменя цієї клітки, — хіба що своїми велетенськими розмірами.

Знову Квінтові набігли на гадку уроки Вількена Нестуляйгуби у Водограйному домі. Як це він казав? Ага, згадав! Зовнішні шари скелі не такі міцні, як видаються — вони порожнисті, вивітрені. Зате осердя тверде. Червоне. Світне… Як пак називав його Нестуляйгуба? Квінт наморщив лоба.