Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Я… я… — забелькотів Квінт, не знаходячи потрібного слова.

— Авжеж, відкрите небо! Ми всі тут небознавці, паничу Квінте. А небознавці вивчають небо зі славетних шпилів нашого прекрасного міста. Ми вивчаємо Високе небо, паничу Квінте, тимчасом як менш — як би це сказати? — менш обдаровані з нас студіюють Нижнє або Проміжне небо. Але відкрите небо, паничу Квінте! Відкрите небо! Яке зухвальство! Яка зарозумілість! Ми повертаємось туди лише по своїй смерті.

— Але ж… — почав Квінт, одначе його спинив величний помах професорової правиці. Академік уже повернувся до решти учнів.

— Ми не клопочемо собі голови вивченням відкритого неба, бо воно там, а ми — тут! Небо йде до нас, шановні мої спудеї, ніколи про це не забувайте. — Професор аж тремтів від хвилювання, бомбошки на його шапці, метлялися, мов навіжені. — Боюся, паничу Квінте, ви придатні лише для вивчення найнижчих шарів Нижнього неба. Що ж, тоді вам ніхто не боронить хоч зараз пересісти у нижньонебову клітку. Мені вас нічого тут більше навчати!

— Але ж, пане, — заперечив Квінт, — я не хотів сказати, що…

— Геть! — не своїм голосом заверещав Нестуляйгуба, замалим не впадаючи в істерію. — Геть звідси!

— Професоре Нестуляйгубо! — Усі як на команду повернули голови в бік Маріс. Дівчина стояла на горішньому виступі і спопеляла Нестуляйгубу гнівним поглядом. — Професоре Нестуляйгубо, ви не шануєтесь! — крижаним голосом кинула вона.

За її спиною почулося хихотіння та шушукання.

— Мій батько вважає, що всякі студії — високі й низькі, неба та… землі… — Тут усі пороззявляли роти з подиву. — …так, неба та землі, — повторила Маріс, — повинні однаково вітатися у Санктафраксі. Ваш спалах, професоре, засмутив би його, якби… — Маріс зробила промовисту павзу. — …якби він про нього дізнався.

Нестуляйгубі відібрало язика. Його пальці вп’ялися у краї конторки, аж побіліли кісточки.

— Чому, чому, чому, — заволав він, — з якого б то дива він мав дізнаватися про це, люба моя спудейко?

— Паничеві Квінтові нікого не доведеться переконувати у своїй чемності, професоре. — Маріс усміхнулася Квінтові. — Натомість чи вдасться це вам?

Нестуляйгуба спливав потом.

— Авжеж, звичайно, я трохи погарячкував, паничу Квінте. Не стримався. Кажучи «геть», я насправді мав на увазі… хм-м-м… я хотів сказати: «Урок закінчено!»

Висотні «лави» озвалися радісним лементом, і спудеї, позлазивши надолину по драбині, погнали до важенних дверей із залізного дерева. І тільки двоє учнів не товклося біля галасливого виходу — Квінт і Маріс. Вони повернулися одне до одного, і їхні погляди зустрілися. Дівчина звела вгору брови і кивнула на двері. Квінт кивнув у відповідь. Вони разом підвелися.

З-за дверей долинав гучний сміх — то зібрався натовп біля професорського портрета.

— Відкрите небо! — іржали учні. — Відкрите небо!

— Дякую, — просто сказав Квінт.

— За що? — поспитала Маріс із крижаним спокоєм.

— За те, що прийшла мені на допомогу, — пояснив хлопець. — Коли Нестуляйгуба присікався до мене.

— Пусте! — відмахнулася Маріс. — Зрештою, я робила це не заради тебе, — похапливо додала вона. — Я боронила честь свого батька.

— Знаю, — сказав Квінт. — А все ж ти допомогла й мені.

Маріс кивнула головою.

— Допомогла, кажеш? — вона повернулася до хлопця. — Нам треба перебалакати, Квінте.

— Перебалакати? — здивувався той. — Про що?

— Гадаю, ти знаєш, — сказала Маріс ущипливо. Її голос звучав сухо.

Квінт нервово ковтнув клубок у горлі.

— Гаразд, — погодився він. — Але не тут.

Вони і ще кілька постатей стояли під накриттям біля підмурку Водограйного дому, чекаючи, поки перестане дощ. У водозборі біля їхніх ніг хлюпотілися і цвірінькали, допоминаючись їжі, птахориби. Тим часом дощ почав лити мов із відра.

— Ітимеш додому під такою зливою? — запитала Маріс.

— Якщо ти збираєшся говорити про те, що в мене самого на думці, — відповів Квінт, — таки доведеться тьопати.

Він кинув промовистий погляд на тих, що стояли довкола. Маріс і собі зиркнула через плече.

— Гаразд, — погодилась вона. — Вертаймо до палацу.

Удвох вони спустилися сходами і перейшли один з містків, перекинутих через водозбір. Якби хтось бачив, як вони горнулися одне до одного, рятуючись від дощу, то вирішив би, що перед ним щирі друзі. А все ж Квінт, поспішаючи за Маріс, і далі почувався ніяково. Невже дівчина вважає його винуватим, що її батько в такому стані?

Коли вони порівнялися з Пам’ятником Патріоту, Маріс рвучко обернулася, неспроможна стримуватися далі.

— Я тебе ненавиджу! — закричала вона, молотячи хлопця у груди. — Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Квінт стояв як укопаний, відмовляючись давати відкоша. Удари Маріс ставали все слабшими й слабшими, аж поки її руки обм’якло опустились, а кулаки розціпились. Сльози бризнули їй з очей і змішалися з дощинами на щоках. Вона зазирнула хлопцеві в очі. Квінт відвів погляд.

— Як ти міг допустити, щоб це сталося? — запитала вона тихим тремтливим голосом.

Квінт відвернувся.

— Я так розумію, — озвався він, — що ти бачила свого батька нині вранці.

Маріс кивнула головою.

— Я його ще ніколи не бачила в такому жалісному стані, — сказала вона. — Блідий. Посірілий. Весь тремтить. Він ледве язиком міг повернути!.. А потім Щип мені заявляє, що з ним був ти. — Вона схлипнула і відкинула з обличчя пасмо намоклого волосся. — Ось чому я не завдала собі клопоту будити тебе, коли ти не з’явився на сніданок. Я хотіла, щоб ти вскочив у