Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Авжеж, — піддав жару інший. — Зрештою, яка всім нам із нього користь?

— Та ніякої! — встряв третій. — Радше, навпаки. Те, що він виробляє зі Школою Мжичкометрії, — справжнісіньке шкідництво.

— І не тільки зі Школою Мжичкометрії! — підпрягся ще хтось. — Усім санктафракським небознавцям буде непереливки, якщо його ще геть сирі плани почнуть утілюватися в життя.

— Наземний покидьок! — загарчав хтось іще. — Ми мусимо спинити його.

— Ну, гаразд, а чи не міг би з ним приключитися якийсь нещасливий випадок? — запропонував молодший підручний із розчухраним рудим чубом. — Я знаю, де таке могло б і статися.

— Ота многоцінна нижньонебова клітка? — втрутився якийсь учень.

— Авжеж! — вишкірився підручний. — У ній можуть розігнутися прути. Можуть обірватися ланцюги…

Тягнинегідь обвів удячним поглядом співучнів-мжичкомірів. Отой жук із дванадцятого сектору обіцяв йому відповіді на екзаменаційні квитки, якщо він зуміє посіяти сум’яття серед мжичкомірів. Це виявилося легшим, ніж він сподівався. Збіговисько зрадників — ось хто ця професура, подумав Тягнинегідь з усміхом.

Упоравшися зі своїм завданням, Тягнинегідь повернувся і подався геть зі Сходів. Тепер йому лишалося тільки забрати відповіді на екзаменаційні квитки в отого таємничого професора і вивчити їх. Високо в небі замерехтіла Східна зоря. А коли дмухнув ходовий вітер-тиховій, він відчув знайомий запах лісової камфори. І лою…

Уже наближалася північ, а Квінта, хоч і стомленого, ніяк не брав сон. Уставши з ліжка, він міряв кроками кімнату, голова йшла обертом від усе нових і нових запитань, що не діставали відповіді.

— Гай-гай, за що мене Маріс так ненавидить? — бурмотів він, наближаючись до дверей. — Чого саме хоче від мене Найвищий Академік? Що там таке важливе — в отому берестяному сувої, який я йому приніс? — Він різко крутнувся на п’ятах і рушив до вікна. — І хто зупинив падіння у Великій бібліотеці, врятувавши мене від певної смерті.

Стільки запитань! Хлопець похитав головою. А колись життя видавалося таким простим!..

За вікном на лик дедалі блідішого місяця набігли хмарки. Хмарки і… Квінт став і прищулився.

— Небесний корабель, — прошепотів хлопець. — О, батьку, навіщо ти покинув мене тут, у Санктафраксі, з його ненависними школами Пліткарства, Чуток та Зради, в оточенні ледацюг-академіків, не кажучи вже про Її високість, усемогутню панночку Маріс? Чому я не з тобою, батьку? Не десь далеко звідси? Хай би в очах моїх відсвічував місяць, а чуб маяв на вітрі…

Квінт зітхнув і вже зачиняв вікно, коли хтось легенько, але рішуче постукав у двері.

— Там не замкнуто, — гукнув він і, озирнувшись, побачив, як повертається клямка. — А, знову ти, — промовив хлопець, здивований такою пізньою появою веретенника.

— Так, це я, — понуро кивнув головою Щип. — Я вже вкладався спати, та досить було мені торкнутися головою колодки, як пролунав дзвоник нашого пана-всевладника. — Приходько форкнув. — Він знову хоче тебе бачити.

— Мене? — здивувався Квінт.

— І то негайно, — вів далі Щип, схвильовано ворушачи вусами. — Якщо не скоріше. І прихопи свою накидку, — додав він.

— Накидку… — повторив Квінт, нишпорячи очима по кімнаті в пошуках одежини. — Ми кудись підемо? — запитав він.

— Звідки мені знати? — відрубав Щип. — Моя справа — переказати тобі вказівки мого пана-всевладника. — Угледівши Квінтову накидку в купі мотлоху біля бюрка, веретенник ухопив її парою довгих блискучих щипал і простяг хлопцеві. — Ось.

— Дякую. — Накинувши одежину собі на плечі, Квінт подався до дверей. Порівнявшись із Щипом, пристав. Низка чорних бубок повільно рухалася внутрішніми рурками та переходами до величезного прозорого веретенникового шлунка. — Пізня вечеря? — поцікавився хлопець.

— Юна панянка спекла їх особисто для мене, — гордовито заявив Щип.

— Дуже ґречно з її боку…

— Духмяні ячні коржі, — пояснив веретенник. — Хоча трішечки й пересмажені, а смаковиті.

Квінт усміхнувся.

— Хоч тобі, як не мені, — муркнув він.

— Авжеж, юна панянка цінує все, що я роблю… — почав Щип. Та Квінт уже пішов. — …у палаці. — Веретенник похитав головою. — Не так, як дехто, — буркнув він.

Лініус Паллітакс, Найвищий Академік Санктафракса, уже міряв кроками сходовий помісток, коли Квінт дістався поверху, де чекав на нього вчитель. Окрім патериці, професор мав при собі незасвіченого лойового ліхтаря.

— А, ось і ти, хлопче! — вигукнув він і, вхопивши Квінта за руку, поволік його коридором. — Ходімо, ходімо мерщій, — підганяв він. — На нас чекає пильна справа.

— Ще одне завдання? — нетерпляче запитав Квінт.

— Так, — відповів Лініус. — Але поки ми тут, краще не вдаватися в подробиці. Я чудово розумію, що проти мене кується таємна змова. І найменше мені хотілося б підкладати до жару вогню, дозволивши собі кілька необережних речень, які тут можуть підслухати.

— Навіть тут? — здивувався Квінт.

— Навіть тут, — похмуро підтвердив Лініус.

Вони мовчки пішли далі коридором, потім сходами донизу, потім через вестибюль. Вийшовши надвір, Лініус і Квінт почали спускатися мармуровими сходами, відтак, пересвідчившись, що в пітьмі ніхто не зачаївся, Лініус повернув ліворуч. Перед ними вдалині височіли блискучі підіймальні вежі Західної пристані.

— Холодно, — заляскав зубами Квінт.

— Хмарогляди обіцяють сніг, — похмуро озвався Лініус. Він наддав ходи. — Ось чому нам слід діяти якнайшвидше.

— Я… я нічого не розумію, — зізнався Квінт, кутаючись у накидку і дрібочучи ногами, щоб не відстати від професора.

— І за кращих часів отими клітками не так просто було орудувати, — пояснив Лініус, — а як надворі дощ зі снігом, то вони взагалі стають небезпечні.

— Клітки? — перепитав Квінт. — Ми будемо спускатися в одній з отих нижньонебових кліток? Я думав, ними вже ніхто не користується.

— Я користуюсь, — просто сказав Найвищий Академік і додав: — Гадаю, твій батько, Вітроногий