Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов

— Треба подивитись, — може, він там задихнувся? — кажу я.

Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли:

Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці.

— Що це? — каже Мишко. — Куди ж Дружок подівся?

Тут я зрозумів, у чому справа.

— Стій! — кажу. — Та це ж не наш чемодан!

Мишко подивився і каже:

— Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан!

— Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, — сказав я.

Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали. Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу:

— Напевне, його забрав хто-небудь.

— Давай ще раз пройдемо по вагонах, — каже Мишко.

Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас.

— Нічого, — каже, — по вагонах шастати!

Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає:

— Що з тобою?

— Дружок пропав!

— Який Дружок?

— Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа?

— Ні, не одержувала.

— Ну от! А я писав.

Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі.

* * *

Наступного дня Мишко приходить до мене й каже:

— Знаєш, тепер виходить — я злодій!

— Чому?

— Ну, я ж чужий чемодан узяв.

— Ти ж помилково.

— Злодій теж може сказати, що він помилково.

— Тобі ж ніхто не каже, що ти злодій.

— Не каже, а все-таки совісно. Може, тій людині цей чемодан потрібний. Я повинен повернути.

— Та як же ти знайдеш що людину?

— А я напишу записки, що знайшов чемодан, і розклею по всьому місту. Господар побачить записку і прийде по свій чемодан.

— Правильно! — кажу я.

— Давай записки писати.

Накраяли ми паперу й стали писати:

«Ми знайшли чемодан у вагоні. Одержати в Мишка Козлова. Піщана вулиця, № 8, кв. 3».

Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу:

— Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв.

— Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, — сказав Мишко.

Накраяли ми ще паперу й ну писати:

«Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3».

Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах…

Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали — раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька.

— Вам кого? — запитує Мишко.

— Мишка Козлова.

Мишко здивувався: звідки вона його знає?

— А навіщо?

— Я, — каже, — чемодан загубила.

— А! — зрадів Мишко. — Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан.

Тітонька подивилася і каже:

— Це не мій.

— Як — не ваш? — здивувався Мишко.

— Мій був більший, чорний, а цей рудий.

— Ну, тоді вашого у нас нема, — каже Мишко. — Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка.

Тітонька засміялася і каже:

— Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: «Мій чемодан», і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають!

— Правильно! — каже Мишко. — А ми й не подумали!

Тітонька пішла.

— От бачиш, — каже Мишко, — відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться!

Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня — усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу.

— Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.

— А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?

— Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли.

* * *

Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках.

— Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.

Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.

— Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість «Піщана» вулиця написала «Пічна». Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія!

— Що це за грамотій?

— А ось почитай листа.

Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.

— «Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…» Що це? — каже мама. — Це ж ти писав!

Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.

* * *

Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:

— Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!

Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за