Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов

Цілу дорогу Дружок сидів у чемодані мовчки, і ми були впевнені, що довеземо його благополучно. На станції тітка Наталка пішла по квитки, а ми вирішили подивитися, що робить Дружок. Мишко відчинив чемодан. Дружок спокійно лежав на дні і, задерши голову догори, мружив очі від світла.

— Молодець Дружок! — радів Мишко. — Це такий розумний пес!.. Розуміє, що ми веземо його тайкома.

Ми погладили Дружка й зачинили чемодан. Невдовзі підійшов поїзд. Тітка Наталка посадила нас у вагон, і ми попрощалися з нею. У вагоні ми вибрали для себе затишне місце. Одна лавочка була зовсім вільна, а напроти сиділа бабуся і дрімала. Більше нікого не було. Мишко засунув чемодан під лавку. Поїзд рушив, і ми поїхали.

* * *

Спочатку все йшло добре, але на наступній станції почали сідати нові пасажири. До нас підбігло якесь довгоноге дівчисько з кісками й зацокотіло, як сорока:

— Тьотю Надю! Дядю Федю! Ходіть сюди! Швидше, швидше, тут місця є!

Тітка Надія і дядько Федір пробрались до нашої лавочки.

— Сюди, сюди! — цокотіло дівчисько. — Сідайте! Я отут сяду з тітонькою Надійкою, а дядечко Федечко нехай сяде поруч з хлопчиками.

— Не галасуй так, Оленочко, — сказала тітка Надія.

І вони разом сіли навпроти нас, поруч з бабусею, а дядько Федір засунув свого чемодана під лавку і сів поруч з нами.

— Ой, як гарно! — заплескала в долоні Оленочка. — З одного боку три дядечки сидять, а з другого — три тітоньки.

Ми з Мишком відвернулись і стали дивитись у вікно. Спочатку все було тихо, тільки колеса постукували. Потім під лавкою почулося шарудіння і щось зашкреблося, ніби миша.

— Це Дружок! — зашепотів Мишко. — А що, коли кондуктор прийде?

— Нічого, може, він і не почує.

— А якщо Дружок гавкати почне?

Дружок потихеньку шкрябав, ніби хотів прошкребти в чемодані дірку.

— Ой, мамуню, миша! — заверещала ця дзига Оленочка і підібгала під себе ноги.

— Що ти вигадуєш! — сказала тітка Надія. — Звідки тут миша?

— А ось послухай! Послухай!

Тут Мишко щосили закашляв і штовхнув чемодан ногою. Дружок на хвилину вгамувався, потім потихеньку заскавулів. Усі здивовано переглянулись, а Мишко ну мерщій терти по шибці пальцем так, щоб скло пищало. Дядько Федір подивився на Мишка суворо й сказав:

— Хлопчику, перестань! Це на нерви діє.

У цей час позаду хтось заграв на гармошці, і Дружка не стало чути. Ми зраділи. Але гармошка скоро затихла.

— Нумо пісень співати! — шепоче Мишко.

— Незручно, — кажу я.

— То давай голосно вірші читати.

— Давай. Починай.

З-під лавки запищало. Мишко закашляв і швидше почав вірші:

Травка зеленіє, сонечко блищить,

Ластівка з весною з-за моря летить.

У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав:

— Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається!

Оленка захихикала й каже:

— Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають.

Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами:

Мій садок зелений, свіжий,

В нім бузку палахкотінь.

Від пахучої черемхи

І від лип розлогих тінь.

— Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! — жартували пасажири.

А в Мишка без будь-якого попередження настала зима:

Зима!.. Радіючи, в ґринджоли

Конячку селянин запріг;

По первопуттю через поле

Вона чвалає, вчувши сніг…[1]

А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь.

Знуджена картина!

Хмари угорі.

Дощик так і ллється,

Мокро у дворі.

Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили:

Що ти рано в гості,

Осене, прийшла?

Ще ж бо просить серце

Світла і тепла!

Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже:

— Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно!

І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів:

Копав, копав криниченьку

У вишневому саду…

Дядько Федір скривився:

— От лихо! Ще один виконавець знайшовся!

А Оленка надула губки і каже:

— Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку.

А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої:

Сиджу у закові, в темниці сирій,

Змужнілий в неволі орел молодий…[2]

— От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! — пробурчав дядько Федір.

— Ти не хвилюйся, — говорила йому тітка Надія. — Хлопці віршики повторюють, що тут такого!

Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом:

Спокійна українська ніч.

Прозоре небо, зорі сяють…[3]

— О! — засміялись у вагоні. — На Україну потрапив! Куди ж іще залетить?

На зупинці увійшли нові пасажири:

— Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати.

А Мишко вже подорожував Кавказом:

Кавказ піді мною. Стою в вишині

Німий і самотній край яру страшного…[4]

Так він об'їхав мало не весь світ і попав навіть на Північ. Там він охрип і знову штовхнув мене під лавкою ногою. Я ніяк не міг пригадати, які ще бувають вірші, і знову взявся до пісні:

Занедужав я в дорозі,

Та й набрався я біди…

— А цей усе якісь пісні читає, — засміялась Оленка.

— А я винен, що Мишко усі вірші перечитав? — сказав я і взявся до нової пісні:

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличусь я тебе…

— Ні, братику, — пробурчав дядько Федір, — якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі!

Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку.

Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо.

— Дивись, — сказав Мишко, — коли