Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Чому ж бабуся з ним не ужилася?
— Не треба було виходити заміж на зло сестрі, яку вона ненавиділа все життя! А Маруся її обслуговувала!.. У бабусі направду великі досягнення в науці! Це без перебільшень. Я іноді щиро захоплююся нею! Три роки лікуватися у психіатра, а тоді повернутися в науковий світ, захистити дисертацію, змусити себе шанувати у світі. Звичайно ж, батько допоміг їй. І була Маруся, яка ревно обслуговувала всіх. Бабуся навіть ніколи чаю не заварювала.
«А може, й варто попрацювати над есе „Мій рід“», — подумала Ліза. Он яка в неї бабуся. І цей загадковий Джон Бусурман, дарма що вони розлучилися! Але ж вони батьки її мами! Зрештою, рідний дід — професор у Йейлі — це круто!
Ліза розповіла мамі про їхню з татом подорож до Одеси, про розмову на веранді в родині татового друга. І як приховували від бабусі цю подорож.
— Так, тато писав мені на електронку про це. А я йому про Джона ще не розповіла. Дуже хотілося розповісти особисто. А в бабусі направду якесь хворобливе ставлення до Одеси, яка мені надзвичайно сподобалася. Я була там лише раз, і мені ще хочеться! Ви були в Пасажі?
— Були!
— А біля біржі?
— І біля Опери! І біля Лаокоона! Шкода, що не можна було зробити фотокарток, бо боялися бабусі.
— Не треба її боятися! Вона нещасна людина, хоча й мало не стала академіком! А цей її психоз щодо Одеси! Лікували, лікували, але так і не вилікували! До речі, Джон казав мені, що їй було зле, коли я була немовлям, і вона кричала, щоб її відвезли до Одеси!
І тут Ліза розповіла мамі про листи. Але це не справило на маму ніякого враження. Ні, вона не чула ні про Лізу Королько, ні про Валерія Кросоцького. Подруга бабусі, яка рано померла, звалася Мариною, а не Лізою. А ті листи… Чого тільки не знайдеш у комоді в старої Марусі, заїздили нещасну жінку, що вже тут говорити…
— Але ж мене бабуся свідомо назвала Лізою!
— Хто це тобі сказав? Тато? Ти його теж не завжди слухай! Назвала тебе я! На честь Єлизавети Англійської. І не тої, що була за Шекспіра, а нинішньої; Коли я на тебе чекала, до твого діда прийшов лист із Великобританії. На конверті була марка з портретом королеви. То була така краса! Така шийка, такий овал обличчя! І корона на голові! І я вирішила: якщо буде в мене донечка, буде вона Єлизаветою! А бабуся була проти. А я сказала: моя дитина, я й називаю!
Ось так поговорили з мамою. Попереду — подорож до тата. У них вже й квитки є. Бабуся ще не знає. Але вона останнім часом принишкла. Багато часу проводить на роботі або замикається в себе. Галя носить їй їжу до кімнати. Добре, що квартира велика, можна бачитися рідко, якщо наразі не хочеться бачитись.
А ось Ліза з Алісою ніяк не зустрінуться. Дівчата передзвонюються, спілкуються в «Контакті». Одного дня озвався Кость Боровий. Написав, що може прислати в атачменті готову повість «Листи з Дніпропетровська» — хлопець виконав обіцянку й чесно змінив місця, де розгорталася драма. Певне, й інші пункти угоди виконав. Але першим читачем повісті Ліза не стала. Вона уявила собі щось подібне до «Лілеї пахнуть уночі» й не відповіла юному літератору. Більше він не озивався.
А одеські листи з наближенням зимових холодів відійшли на задній план. Після розмови з мамою Ліза подумала: розгадка може бути зовсім не цікавою. Справді, що там могло лежати в комоді у затурканої Марусі?
Але одного дня на уроці біології в Лізи задзеленчала мобілка. Вона скинула дзвінок, бо ж був урок, але сигнал повторився. Після третього сигналу Ліза почала розгублено вдивлятися в екранчик апарату.
— Лізо, вийди, поговори, — сказала вчителька, — може, то щось термінове з дому.
— Я слухаю, — сказала Ліза в лункому коридорі.
— Це Михайло Кросоцький. Я з Канади, їду до Одеси, в Києві — один день. Чи не могли б ми з вами зустрітись якомога швидше?
— Я зараз на заняттях у гімназії, — відповіла приголомшена Ліза.
— Коли у вас закінчуються заняття?
— О першій.
— Де ваша гімназія? Не пояснюйте, тільки скажіть адресу. Я візьму таксі й приїду. Ви ж дочка Анастасії Розумович?
— Я її онука.
— Не має значення. Але ж то ви передавали листа людям, які зараз живуть на колишній Бебеля?
— Я і моя подруга.
— Але ж онука ви? Добре, що я набрав саме ваш номер. З вами мені й треба зустрітись. Як я впізнаю вас?
— У мене блакитна шубка. Песець, фарбований під джинсу.
Сьогодні четвер. Це означає, що після уроків у Лізи секція «Молодіжні наукові ініціативи». Вона має з’їсти бутерброд і бігти туди. Але вона не піде на секцію, а зустрінеться з Михайлом Кросоцьким. Мимоволі згадуються татові слова:
— Ти станеш дорослою, коли почнеш свідомо прогулювати заняття. Не часто, але із задоволенням. Коли знатимеш: це тобі так не минеться, за це треба буде відповідати. Але все одно ніколи не пошкодуєш, що чиниш по-своєму.
Після уроків біля дверей школи Лізу зустрічає дорослий дуже гарний чоловік. Він упізнав дівчину по екзотичній шубці, яку мама привезла з Америки.
— Ходімо, сядемо десь, щоб не тинятися по вулицях у погану погоду, — каже він. — Я вас запрошую пообідати зі мною. Тільки підкажіть мені, де тут пристойний ресторан.
По неділях Ліза обідає з мамою в різних ресторанчиках. Згадує про піцерію на Львівській площі. Вони прямують туди, це поряд. Михайло замовляє обід. Ліза радіє, бо Галя годує дуже несмачно. Вони довго
