Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Як хочеш. У мене зараз мобільний роман із Сашком!
— А в мене кінець навчального року!
— Кому що!
Але настали травневі свята, і дівчата знову пішли на недільну прогулянку. Сашко, попри обіцянки, до них не пристав, і дівчата повернулися до розмов про таємницю Лізиної родини. Ліза переповіла Алісі Костикову версію подій.
— Мені здається, наш письменник щось намутив, — каже Аліса. — Певно, було не так.
— Усяке буває. Бабуся казала, що її найкраща подруга юності померла.
— А ти спитала, як її звали? Лізою?
— Не спитала.
— Щоб про все довідатися, треба їхати до Одеси. У нас же є адреса! Вулиця Бабеля! Але ж як це зробити?
— Я теж дуже хочу до Одеси! — вигукнула Ліза. — Сашка Парфенюк, це моя подруга з гімназії, розповідала, що була там минулого літа. Вона навіть у «Контакті» вивісила своє фото біля Одеської опери! Так гарно!
Лізина мама мала повернутися аж у серпні. Отже, на море Ліза поїде з татом у липні. Куди вони поїдуть — Ліза ще не знає. Але варто поговорити з татом наперед. Вона каже татові, що дуже хоче до Одеси.
— Ти знаєш, Лізо, — відповідає тато, — у цьому помешканні якесь нездорове ставлення до цього прекрасного міста! Коли я ще залицявся до твоєї мами і ми вже планували одружуватись, я запропонував поїхати після реєстрації шлюбу до Одеси, бо там живе мій університетський друг. То після цього наше весілля мало не розладналося. Всі сиділи за столом: сам Георгій Арсентійович, уже старий, але ще бадьорий, Анастасія Георгіївна, Маруся і твоя мама. І коли я запропонував поїздку до Одеси, мене ніхто не зрозумів. Це було витлумачено, ніби я хочу завезти Олю в місто шахраїв і кримінальних елементів, де нас можуть убити й ошукати. Потім мама вже наодинці сказала мені, що Одеса — це табу в їхній родині. Нібито колись, ще до війни, академіка Розумовича з дружиною пограбували в Одесі. Йому довелося позичати гроші, щоб доїхати додому. Нам тоді зібрали гроші, відправили в шлюбну подорож до Сочі, що було суттєво дорожче — аби не до Одеси. Але ми з мамою все ж таємно з’їздили до Одеси — пам’ятаєш, у той рік, коли ви з Марусею були в Ялті?
— То був мій перший рік перед школою!
— Але бабусі вирішили нічого не казати. Так було краще.
— То, може, й ми з тобою поїдемо туди, а бабусі скажемо, що до Ялти?
— Так не вийде, бо бабуся питатиме про Ялту, яку вона дуже любить. Але я щось придумаю.
— А Аліску взяти…
— Я про це також подумаю.
Коли Ліза отримала чергову похвальну грамоту за черговий рік навчання, тато сказав, що домовився про відпочинок на морі в селищі Миколаївської області. Може взяти з собою й Алісу. Галина Андріївна, яка чула цю розмову, відповіла, що дасть гроші за дочку. Тато віднікувався, мовляв, він не розориться, якщо заплатить за Алісу, але Галина Андріївна наполягала, що не пустить дочку, якщо Михайло Матвійович не візьме грошей. Тато підморгнув дівчатам. Розчарована Аліса, яка на канікулах могла вільно спілкуватися з Лізою, посунула до кімнати подруги:
— Ну от! Це ж зовсім не те! Я поїду до Одеси сама на ті гроші, які дасть моя мама! Буду сама шукати Валерія на вулиці Бабеля.
— Алісо, поглянь на карту України! Миколаїв поряд з Одесою! Тато сам хоче до Одеси в гості до давнього друга! Ми пробудемо в Миколаєві два дні, а потім поїдемо в Одесу! Тільки нікому не кажи!
Отже, валізи спаковані, потяг від’їздить о сьомій. Завтра дівчата гулятимуть по Миколаєву — теж дуже гарне місто.
Блукаючи між ошатних білих будиночків, вони ненадовго забули про Одесу. В одному з таких будиночків живе ще один друг тата. У нього на подвір’ї виноградник. Ґрона, щоправда, ще не дозріли, приїздіть у вересні! В нього вони й зупинилися на одну ніч. А завтра сідають в автобус — і за кілька годин будуть в Одесі.
— Добре, коли в кожному місті є друзі, — каже Аліса. — А ви можете запросити друзів до Києва, в дім Анастасії Георгіївни?
— Яка ти, Алісо, ще мала, — відповідає тато.
— Навпаки, я доросла, розумію такі речі!
— Ні, ти ще мала. Доросла людина про таке, може, й подумає, але вголос не скаже.
На автовокзалі в Одесі їх зустрічає друг тата, з яким Михайло Матвійович не бачився відтоді, як був у Одесі з мамою. Того року, коли Ліза з Марусею були в Ялті. Це дуже приємний чоловік, з ним тато вчився в університеті. Його син моряк, зараз у плаванні. Дівчатам відводять синову кімнату, де на стінах висять неймовірно екзотичні мапи й світлини. Тато охоче погоджується на спальне місце на веранді, адже зараз неабияка спека. Усе чудово. Навіть і подумати ніхто не міг, що все так складеться. Тепер у них усі умови для того, щоб розшукати Валерія Красоцького — чи живий він? Бо ж, як вважає юний літератор Кость Боровий, Лізи Королько на цьому світі вже немає… А чи знає про це Валерій?
— Ти листи взяла? — шепоче Аліса.
— Так, — відповідає Ліза, згадавши, як забула ксерокси для Костика Борового. — Коли бабуся полізла до моєї валізи класти теплі речі, я мало не зомліла: а раптом вона їх там надибає!
— Треба було класти листи до мого рюкзака! До мене вона б не полізла, — відповідає Аліса.
— Аліско, — а чому ти так перейнялася історією Валерія і Лізи? Для мене це пов’язане з родиною. Дуже тісно пов’язане. Лише я не можу зрозуміти, як саме. А нащо це тобі?
— Лізко, ти що? Я вже стільки часу живу цією
