Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

Треба сказати — багато людей дотримуються версії, що ні рослини, ані тварини говорити не вміють. І, як не дивно, вони таки мають рацію, бо мова рослин і тварин, а також спосіб їхнього спілкування не подібні до людських. Однак, перепрошую: через таку відмінність не потрібно робити поспішних висновків і вважати, що вони взагалі не розмовляють! Комахи та рослини спілкуються через свої органи чуття. І це не означає, що вони гірші за нас, не можуть бути ніжними, чутливими, такими, що вміють слухати, а деколи навіть бути впертими. Рослини для того, щоб поспілкуватися, використовують вітер, свій запах, але перш за все комах: саме вони, комахи, утворюють розгалужену службу поширення новин і вправно розносять поміж квітів претензії, бажання та навіть думки. Та що там думки, рослини дивовижним чином здатні передавати одне одному найменші, а також найкращі пережиті ними відчуття!

Колись давно людина ще вірила у те, що все живе у природі вміє спілкуватися різними голосами, сьогодні ж бачимо зовсім інше. Очевидно, це сталося через те, що давним-давно, я маю на увазі за тисячу років дотепер, людина жила ближче до природи, і в ті часи вона була ще вдячна рослинам за їхні плоди, тваринам — за поміч, а лісам — за наданий прихисток. Тоді людина дуже залежала від довкілля і намагалася гармонійно співіснувати з усім живим, тож шанобливо прислухалася до голосів тих, хто у той чи інший спосіб допомагав їй, та до шелесту в кроні старої липи.

Давним-давно наші предки ще чули голос дерева, його оповідь про минулі часи та віщування на майбутнє. І не потрібно нам одразу відкидати усе те, що було в старовину, бо це, мовляв, забобони. Кожен, хто любить виходити зі своєї домівки та побути на природі, обов’язково підтвердить мої слова, що сонце над лугами або шум крони дерева під вітром заспокоюють, наводять на роздуми та несуть полегшення. То хто ж відмовиться від такої допомоги, коли важко на серці за минуле, немає віри у краще майбутнє чи напосіли гіркі роздуми про сьогодення?

Отож були часи, коли між світом людей та іншими істотами й довкіллям існувало повне взаєморозуміння, і це тільки наша вина, що втратили таку здатність та не хочемо більше слухати голосу природи навколо себе.

Я хочу розповісти вам усілякі історії, про які чув, та події, свідком яких мав змогу бути, переклавши їх мовою людей. Сподіваюся, що колись ви й самі, походивши на природу та прислухавшись, навчитеся розуміти мову тварин чи рослин, як розумію її я. А коли навчитеся, то хто зна, може, ви будете розуміти навіть ліпше за мене. Отже, дізнаєтеся набагато більше цікавого, ніж я оце саме збираюся вам оповісти. Так уже в цім світі повелося, що відчути прекрасне у ньому — це зовсім не те, що розповісти чи послухати оповідь іншого.

Більшість з подій, які відбуваються в цій історії, сталися на лісовій галявині, що біля потічка Трауль. Це там, де закінчуються поля та луки, а на межі між ними й лісом, у якому височіють сосни та різні листяні дерева, росте тисячолітня липа. Це місцина, про яку мало хто й знає. Лише час від часу, здебільшого навесні та восени, проходить повз неї селянин, що має поблизу поле, де він сіє чи оре. А ще десь раз на рік, не більше, це вже точно, заходить сюди мисливець зі своїм гончаком.

Отож, на лісовій галявині спокійно, тихо та розмірено живуть собі різні мешканці лісу, і людина їм не заважає. Для більшості рослин узлісся їх світ — це вітер, благодатні сонячні промені, живодайний дощик та темна землиця, котрій вони довіряють як нікому. Мабуть, дерева та птахи оповіли їм про людей. Проте, якщо вже йдеться про оповіді, то ніхто не може зрівнятися у цьому (гарними вечорами) зі старезною липою, яка має багато чого розповісти зі свого щедрого на події минулого. А ще є на галявині й такі мешканці, мало, правда, їх, та все ж, котрі взагалі за все життя ще ніколи не бачили людини.

Якщо взяти за відлік літочислення людей, то це сталося десь між Пасхою та Зеленими святами. Навесні цього благословенного року трапилася небачена подія, від якої мешканці лісової галявини були у великому хвилюванні та захваті. Це відбулося, коли саме настав чистий сонячний ранок, який неможливо описати словами. Земля духмяніла, паруючи дощем, що випав уночі. Свіжість, яка під сонячними промінцями запанувала навкруги, була такою блаженною, що радість усього живого, здавалося, сплелася воєдино та гучно наповнила ліс.

На галявині над первоцвітом та синенькими зірочками переліски дзвеніла, виспівуючи, кропив’янка. Пташка, націливши дзьобик у небесну синяву, так захопилася співом та поринула в пісню, що здавалося — вона просто упивається відчуттям насолоди жити на цьому білому світі. Її пісня лунала під світлою пеленою крони молодого бука, листя якого вилискувало під сонцем щирим золотом, летіла далі, де між стовбурами смерк її поглинала темнотою своїх заглибин затишність лісової самотності. Тут і там — всюди, де тільки буяла зелень та яскравіло світло, щебетало, свистало та цвірінькало — все раділо. Жодне із живих створінь і гадки не мало нудьгувати чи сумувати. А до їхнього повного весняного щастя з небесної сині простягало руки-промені щедре сонечко.

Який же ж то був день! Хто б то зміг передати, втиснути в рамки опису всю його повноту? Все навколо цвіло, а на землі розпускав смарагдово-зелені густі віти щедро вкритий крапельками роси мох. На кронах дерев під вільним, нічим не затуленим промінням розкривалися одна за одною квіточки суцвіть.

Коли кропив’янка закінчила свою пісню, вона опустилася додолу, щоб поснідати, випити прохолодної водиці та й розгледітися заодно. Долі, поблизу нори біля вузлуватого кореня одного з дерев вона натрапила на старезного крота, якому ця нора слугувала за домівку.

— Така хороша днина, що навіть і ви не витримали та й вилізли, еге ж? — приязно