Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

Квітковий ельф лежав на м’якій, пружній від моху землі та прислухався до звуків. Йому нараз стала зрозумілою сутність смерті. Ельф здригнувся, проте не зміг відірватися від помислів про дерево, що вмирало.

Та ось він знову почув над собою старечий голос, який долинув з вітром: «Нема мені спокою, а пізнавати нове більше не бажаю. Моє коріння даремно омиває вода, яка іншим рослинам допомагає пустити паростки. Я з острахом чекаю дня, боюся сонця. Воно, сходячи на небозвід, рухало мою кров, а зараз лише сліпить. Мене тепер страшенно вабить неосяжна далина, котру раніше не помічав. Де усі тварини, я чую лише птахів?! Одне тішить — неозора даль стала тепер близькою та зримою.

Колись моя душа так відкривалася у сонячну днину, що весь світ уміщався в ній. Тоді я знав і розумів себе. А тепер навколо мене — немов стіна виросла. Холодна як лід і прозора, мов скло. Вона обступає настільки близько, що я один віддзеркалююся в ній. Ця стіна спалює мою душу, я відчуваю страх!»

Ельф притулився до землі, міцно-міцно припав до неї серцем. До її надр, де ховаються смерть і воскресіння. До землі, яка гіркувато-пряно пахтіла смолою. Ельфові здавалося, ніби цей запах пронизав його тлінне тіло. Він заплющив очі і затамував дихання: до нього заговорили багато голосів, які звучали, немов один.

Якогось ранку, коли навкруги ще панували сутінки, земля була вкрита рясною росою, а сонце не визирнуло з-за горизонту, простував собі лісом поміж мокрою травою їжак Гассан. Діставшись узлісся, Гассан роззирнувся довкола. Зробив це із властивим його роду понурим виглядом. Хоча слід зазначити, що така позірна непривітність була оманливою. Понурий вигляд їжаки мають завжди, проте це зовсім не означає, що в них поганий настрій. Отож настрій у Гассана був, на відміну від виразу мордочки, загалом хорошим. На нього навіть не вплинуло те, що вже добряче запізнився. Сонце ось-ось мало зійти, тому цей нічний мисливець шукав собі притулок, де міг би дати добрячого хропака. Тобто поки сонце не виглянуло, Гассан мав знайти собі затишну місцинку для цієї справи, бо їжаки не є палкими шанувальники сліпучого та гарячого сонячного проміння.

У таку ранню пору дерева, птахи, квіти та інша комашина дрібнота, тобто мешканці галявини, ще спали. Тому ніхто не зауважив, що до них завітав їжак. Якби Гассан прийшов на галявину в іншу пору, то великої радості від його приходу там би не спостерігалося, якраз навпаки: тут запанували б крики та голосні плачі. Їжаки усім відомі тим, що з’їдають комашні та іншої дрібноти стільки, скільки можуть уполювати. Повсюди в лісі ніхто зі спільноти комах не любив колючого цабе, його боялися і не хотіли бачити. Крім того, потрібно ще додати, що він, як зазвичай, виходив на полювання з настанням сутінок, і це містило елемент таємничості та моторошності. З іншого ж боку, непорушного їжака, що чигав присмерком у траві на свою здобич, приміром на мишу, було важко не сплутати з кулястою темною купкою землі чи з кротовиною. Проте найбільшою неприємністю ставав той факт, що їжак умів бути набагато прудкішим, ніж це видавалося з першого погляду. Чимало тварин було просто шоковано, збито з пантелику та впіймано, тому що незграбний на вигляд колючий круглячок несподівано демонстрував спринтерські властивості.

Гассан неквапно і дещо вайлувато зліз берегом до струмка, похлебтав води та глянув у небо. День мав бути теплим. Їжакові впала в око стара товста липа, зокрема те місце, де вона вгрузла в землю своїм товстенним корінням. «Між цими коріняками я обов’язково знайду затишну та темну нірку-шпарину, — подумав колючий зайда. — Вона стане для мене притулком у цей сонячний день. А цілком можливо, що там ще й мишаче кубло трапиться, отож заодно ще й повечеряю здоровою та корисною їжею».

Якщо мова вже зайшла про Гассана, то потрібно сказати, що напередодні він саме мав неприємну розмову з домочадцями. Отож тепер стає зрозумілим, чому він шукав де б переночувати: своєї домівки у нього тепер не було. Одного вечора батько дав йому ясно зрозуміти, що настала пора шукати власні угіддя для полювань. Місцина, де вони мешкали разом, а це батько, мати, менші брати і сестри, таку велику сім’ю уже прогодувати не могла. Проте основною причиною була страшенна ненажерливість Гассана. Словом — їжак уже став дорослим і тому мусив покинути домівку та йти на свій хліб.

Однак знайти нове житло — справа не з простих, і ще ні одному їжакові не вдавалося зробити цього швидко. Та й Гассан особливо не квапився, проте надумав заводити власну сім’ю. Отож іти геть та розгледітися на чужині стало справою необхідною. Але, як воно часто трапляється, особливо, коли важко знайти спільну мову з тобі подібними, — доводиться немало потинятися білим світом. Отак і сталося, що Гассан того раннього ранку знову добряче спізнився і не знайшов собі притулку, а сонце мало ось-ось зійти.

Поволеньки чалапаючи межи квітами та травами у напрямку липи, Гассан думав собі: «Тут виглядає на місцину, де можна гарно пополювати». Їжак солодко позіхнув і з натугою почав пролазити поміж корінцями дерева. Аж тут у моху він уздрів сяйво і перелякався. Наш мандрівник ніяк не міг уторопати, звідки тут, в глибокій тіні, де в густих мохах завжди панують сутінки, могло взятися світло. Світлячки так зранку не трапляються. Отож причиною світіння міг бути лише шматочок зіпрілого дерева. Такі частинки нерідко світяться білим. Їжак споглядав це на трясовині. Гассан минув останній вузлуватий корінь, котрий, звиваючись, виглядав із папороті, й обережно заглянув у маленький грот, де, власне, й поломеніло бліде світло.

У гроті на моху лежало, поклавши золотоволосу голівку на біленьку подушечку з листочків квіток, створіння, схоже на манюсінького чоловічка. Воно було зодягнене в мерехтливий одяг, що спалахував на світлі так само, як спалахує десь у глибині лісу на сонячних променях ніжно зіткана павутинка.