Що не день, то субота - Пауль Маар

— Що правда, то правда, — погодився пан Пляшкер.

Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.

У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:

Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:

— Чому б тобі зразу не гукнути: “Ось тут я, в кімнаті!” Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.

— Я ненароком заспівав так голосно, — виправдовувався Суботик.

— Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! — обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.

За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.

— Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? — вигукнула вона. — Відімкніть двері!

— Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! — хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.

— Дуже добре, тату! — прошепотів Суботик. — Ви вже дечого навчилися!

— Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! — погрозила пані Моркван і притупнула ногою.

— Чув? — сердито буркнув пан Пляшкер. — Співати тобі закортіло!

— Інші діти також співають, — оборонявся Суботик.

— Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!

— Ет, школа, — кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.

— Язика нема чого висолоплювати! — суворо вів далі пан Пляшкер. — Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.

— Я співаю, коли хочу,— сказав Суботик. — А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.

— Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!

— Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! — пробурчав Суботик.

Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.

Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.

— Тихо! — гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.

У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.

— Що за галас? — грізно запитав учитель.

— У нас новачок! — відповів один з учнів.

— Він такий кумедний! — вигукнув інший учень.

— Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! — додав третій.

— У нього все обличчя в чорнильних цятках! — обізвався четвертий.

— Тихо! — знову гарикнув пан Злобер. — Не всі разом!

Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.

— Сідайте! — наказав він.

Полегшено зітхнувши, учні посідали.

Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.

— Ти що, не можеш підвестися? — запитав учитель.

— Чому ж ні? — ввічливо відповів новачок і підвівся.

— Чому ти сидиш за першою партою?

— Я не сиджу за першою партою.

— Що-о-о?

— Я стою за першою партою, — серйозно пояснив новачок.

— Годі пащекувати! Сядь! — вигукнув старший учитель Злобер. — Хто тебе тут посадив?

— Я сам сюди сів!

— У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! — гримнув учитель. — Негайно звільни це місце!

Новачок підвівся і став поміж партами.

— Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця?