Що не день, то субота - Пауль Маар

папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.

— Диво та й годі, — пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.

— Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, — сказав він. — Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.

— Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.

— Якщо я кажу вам іти додому — значить, треба йти! Зрозуміло? — гримнув пан Обердубер.

— Воля ваша, — відповів пан Пляшкер і підвівся.

Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.

— Знову повернувся цей капосний папір! — прожебонів шеф. — І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?

— Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! — запевнив його пан Пляшкер.

— Але ж тут щось написано! — вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.

Пан Пляшкер нахилився над столом.

— Це ваш почерк, пане Обердубере! — сказав він. — Це тільки ви могли написати!

— Мій почерк? Так, справді! — здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:

Сидить Обердубер — Куняє й нудьгує, А Пляшкер за себе Й за нього працює.

Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:

— Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.

Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.

Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.

— Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!

— А що вам привиділося? — запитав пан Пляшкер.

— Таке, чого насправді не буває!

— Що ж саме? — допитувався пан Пляшкер.

Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:

— Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?

— Так, це справді жахливо, — підтвердив пан Пляшкер.

Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.

— Гарні ж у тебе витівки! — докірливо промовив пан Пляшкер.

— Дуже гарні! — весело поправив його Суботик. — Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!

— Не маю нічого проти! — весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.

— Тату, що ви можете сказати про мої вірші?

— Надто нахабні, задерикуваті.

— Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!

— Знову такий самий нахабний?

— Та ні! Зовсім не нахабний, — запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.

Суботик і Пляшкер Ідуть із роботи, Сидіти в конторі Не мають охоти. Контора закрита, А шеф наш хворіє, Ми вільні від праці — І тато радіє.

— Але ж не тільки тато! — заперечив пан Пляшкер.

— Звичайно, — погодився Суботик. — Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!

— Знову вірш?

— На сьогодні це вже останній!

І Суботик заспівав так само голосисто:

Обердубера примусив Я піти додому спати. Вільно можемо тепер ми Аж чотири дні гуляти.