На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов
Феді здалася дивною ця дружба двох різних людей, між якими, певна річ, не могло бути нічого спільного. “Тут щось не так…” — вирішив Кудряш. Від хвилювання кров стукала йому в скроні, думки вихором кружляли в голові. А що, коли вони помітили, як він забіг до каюти й вирішили, що настав час звести рахунки?.. Може, гукнути когось на допомогу?..
— Доктор, ми самі? — стиха спитав Педро.
— Не турбуйся, до мене бояться заходити, — самовдоволено хихикнув алхімік. — Навіть тебе, найхоробрішого з моряків (Гуго, без сумніву, підлещувався до свого співбесідника), он скільки довелося умовляти.
У Феді трохи відлягло від серця. Ні Педро, ні алхімік, очевидно, не запідозрювали, що він тут.
Тим часом астролог сів у єдине крісло, що стояло посеред каюти. Педро опустився на скриню, яка жалібно заскрипіла під його вагою.
— Встань! — злякано крикнув Гуго.
— Що таке? — не зрозумів Педро, зіскакуючи. — Що сталося?
— Боронь боже, роздушиш скриню, а в ній вічний двигун. Сідай краще на кувадло.
— Нічого, я навстоячки…
— Сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, навіщо я тебе покликав?
— Не знаю, не можу збагнути…
— Невже ти забув нашу розмову в Біскайській затоці?
— Ага, он ти про що! Я намагався, але ж мене ніхто не підтримав… Я не винен, що так сталося.
— Зрозумій, Педро, це дурний натовп, отара овець. Вони підуть за тим, хто дужчий, хто поведе їх…
“Про що це вони?” — тривожно думав Федя, боячись поворухнути задерев’янілими руками й ногами.
— Ти трохи поквапився, — казав далі астролог, — вибрав невдалий момент.
— Я не пам’ятав себе від злості, коли Кривий ударив мене, — скрипнув зубами Педро. — Клянусь Мадонною, це йому так не минеться… У полоні в нехристів-турків я скуштував не такого, але тут… Я не негр, а такий же білий, як і він. У мене теж був свій корабель… Ех, шкода, що я забув про закон ланцюга!
— Що це за закон? — поцікавився Гуго.
— Давній звичай моряцький: навіть коли матрос і завинив у чомусь, капітан не має права його покарати, якщо винуватець устиг переступити якірний ланцюг на носі корабля. Коли ж капітан спробує порушити цей закон, матрос може захищатися як завгодно.
— Уперше чую про такий закон, — здивовано мовив Гуго.
— В мене на кораблі… — почав було Педро, але раптом замовк і тільки важко зітхнув.
— Ну-ну, не впадай у відчай, ти ще станеш капітаном, — підбадьорив його алхімік.
Глуха підозра поволі закрадалася до хлопчика. Ні, не даремно ці двоє замкнулися тут, у каюті… Щось-то вони замислили проти капітана!
— Дякуй мені, Педро, за порятунок. Коли тебе збиралися напоїти розтопленим свинцем, я одразу вигадав історію про розміщення зірок, — астролог вдоволено хихикнув. — А дурень Дієго мені одразу повірив…
— Спасибі тобі, я цього не забуду! — вигукнув Педро.
— Тихіше, тихіше, — злякано мовив Гуго. — Нас можуть почути… Нахились до мене, я дещо тобі скажу…
Як не намагався Федя розібрати, про що говорив алхімік, як не напружував слух, почути нічого не вдалося. До нього долітало тільки глухе бурмотіння.
Несподівано Педро голосно промовив:
— А що коли поговорити з Альфонсо? Клянусь Мадонною, він хлопець надійний…
— Так, це хороша думка, самим нам навряд чи впоратись. Тільки будь обережний, ні на кого не покладайся… Сам розумієш: найменша похибка — і прощайся з життям… Кривий жартувати не любить…
— Знаю, знаю, — буркнув Педро. — На мене можеш покластися, як на крем’яну гору. Я вмію берегти таємницю…
— Ти даремно ображаєшся, — примирливо мовив алхімік. — Що не кажи, ми розпочинаємо серйозну гру. Самого тільки Альфонсо далебі не досить, подумай, кого ще з надійних хлопців можна залучити. І дивись, щоб вони нас не виказали в рішучу хвилину. Передусім потрібно… — тут Гуго знову так притишив свій голос, що до Феді долітали тільки неясні уривки фраз: “забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порохом… обов’язково… Одноокий… успіх… усі разом…”
Намагаючись все ж таки почути слова алхіміка, Федя забув про обережність. Скриня, за край якої він ухопився, по-зрадницькому заскрипіла. Хлопчик затамував подих.
— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись, ступив до скрині.
Хто знає, чим би все скінчилося, коли б алхімік не зупинив свого однодумця.
— Облиш, то пацюки, — спокійно мовив він. — Під моєю каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину, і пацюки часто забігають сюди. Не звертай уваги.
Боячись хоч чим-небудь звернути на себе увагу алхіміка і Педро, Кудряш обережно зняв руки із скрині. Він гнівався на себе за таку легковажність. Його цікавість могла скінчитися дуже погано.
А тим часом змовники обговорювали далі свій план.
— Ти добре придумав, — повернувшись на своє місце, казав Педро. — О свята Мадонно! Як я чекаю того дня, коли поряд із Кривим повішу і герцога!
— З малим герцогом треба бути особливо обережним, — застеріг астролог. — Він до біса хитрий. Не знаю, в якому університеті його навчали, та тільки видно з усього, що в нього блискуча освіта.
І Гуго розповів Педро про ліки від зубного болю, про чарівні палички, які самі займаються.
— Може, нам краще його не чіпати? Він, мабуть, знає чорну магію! — стурбувався Педро.
— Хай знає, я його не боюся. Ми з тобою вже півроку плаваємо разом, і ти мав нагоду пересвідчитись, що я можу заткнути за пояс будь-якого чародія. Не турбуйся, хлопчиська я беру на себе. Є в мене такий порошок… — зловтішно хихикнув Гуго. — Бугая за хвилину з ніг звалить, не те що людину… Ну, здається, про все домовились, — підбив підсумок алхімік. — Бувай здоров!
Але Педро все ще топтався на місці. Федя збагнув це по хвилинній паузі, що сталася в балачці змовників. Певно, бородатий матрос не все вияснив, чого хотів. “Чому ж він не йде? Що хоче він іще сказати?” — думав Кудряш.
Нарешті Педро рушив до дверей. Вже біля самого виходу, він круто повернувся й несподівано сказав:
— Гаразд, мені потрібна каравела… Ну, а ти, Гуго, чого хочеш? Навіщо тобі бунт? Хіба тобі погано у Дієго?
Алхімік не чекав цього запитання і на мить розгубився. Зібравшись з думками, він якомога спокійніше відповів:
— У мене від тебе таємниць немає, сам знаєш. На твоє питання відповім просто. У Дієго мені й справді непогано, тільки ж він тримає мене, як пташку в позолоченій клітці. Навіть на берег не відпускає… Боїться, що втечу. Він тільки й чекає того дня, коли я знайду філософський камінь і зможу добувати золото з морської води. Тоді йому начхати на мене — вже він знайде спосіб,
