Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

Злату розбудив страшний гуркіт. Перелякана дівчина схопилася на ноги. Велетень відсував гігантський валун, щоб випустити кіз на випас. З вулиці потягло свіжістю. Крізь вузьку щілину, що утворилася, до печери проникло сутінкове світло народжуваного ранку. Кози нетерпляче пританцьовували на місці, щиро радіючи новому дню. Злата поспішила за своїми пухнастими подругами на луку.

На сході небосхил пройнявся сіруватим серпанком, а на заході все ще відливав чорнотою. Зірки тьмяніли, але молодий місяць ще чітко вимальовувався на чистому полотні літнього неба. Скрути Шию не полюбляв сонячного світла. Уночі зір його був гострий, як у кішки, але вдень він робився підсліпуватим, тому велетень виганяв худобу на пасовище вдосвіта.

Після вологої затхлої печери Злата з насолодою вдихала чисте гірське повітря. Слідом за кізьми з загону з рохканням вибігли три жирних свині. Не помічаючи краси раннього ранку, вони наввипередки кинулися до великих ночов. Побачивши, що годівниця порожня, свині обурено запищали. З печери вийшла велетка з чаном місива з висівок. Вона вивалила вариво у ночви, і свині, відпихаючи одна одну, з жадним плямканням заходилися їсти.

— А де ж чоловічиця? — запитала велетка.

— На пасовищі, де ж їй ще бути? — знизав плечима Скрути Шию.

— Дурна твоя голова! Хто ж чоловічицю з козами пасе? Їй там не місце. Люди траву не скубуть. До того ж подивись на неї, хіба вона подібна до кіз? По всьому видно, що за породою вона ближче до свиней. Думаю, місиво з висівок їй сподобається більше, — повчально сказала велетка.

Скрути Шию замислено почухав потилицю.

— І справді, де їй до кіз! Ті пухнасті, шкури у них м’якенькі, а у чоловічиці не шкура, а саме потворство, — загиготів він, схопив дівчину і, підтягнувши до свиней, опустив на землю біля чана.

— Ну, тепер можна спати до самого вечора, — потягнувшись і солодко позіхнувши, сказав людожер.

Злата вухам своїм не вірила. Невже її залишать на вільному пасовищі на цілий день? Воля була так близько, що дівчина мимоволі розсміялася. Вмившись ранковою росою, вона з легким серцем побігла лукою. Трава тут росла на диво густа й висока. Вона доходила дівчині майже до пояса. Спідниця скоро намокла, але Злата не помічала холоду. Варто було велетням піти до печери, як вона помчала на край луки.

— Прощавайте, панове людожери! Доведеться вам знайти для себе інші ласощі, — лукаво посміхнулась вона і, помахавши рукою в бік печери, хотіла було зайти до лісу, як раптом наштовхнулась на невидиму перешкоду. Злата відступила, знову зробила крок вперед, і знову її зупинила незрима стіна. Дівчина обійшла довкола пасовища, але скрізь чаклунська сила утримувала її на луці. Минуло чимало часу, перш ніж виснажена Злата опустилася на траву й заплакала. Усі її надії зруйнувалися, як карткова хатка.

Неподалік, у тіні скелі у ситій дрімоті вилежувалися товсті свині. Кози ходили по луці й скубли зелену травичку Від учора у Злати не було в роті ані крихітки. Нещасна красуня подивилася на ночви з висівками й бридливо зморщилась. Раптом у її пам’яті постали слова хрещеної: «Від трутизни гордині можна позбавитися, лише пізнавши, що значить бути гіршою за всіх і нижчою за всіх».

— Ах мила хрещено! Що може бути гірше, ніж жити серед потворних велетнів і їсти зі свинячих ночов? Якби ви могли мені допомогти! — вигукнула Злата.

Раптом до дівчини підійшли кізоньки. Вони торкнулися її руки ніжними губами, ніби хотіли щось сказати. І Злата зрозуміла: кізоньки пропонують їй своє молоко.

Біля печери велетнів дівчина знайшла черепок від розбитого глечика. Їй він здавався величезною мискою. Злата націдила козячого молока, підкріпилась і відразу повеселішала.

— Сльозами горю не зарадиш. Не може бути, щоб цих дурних здоровил не можна було перехитрити, — сказала вона своїм новим подружкам. Круглі очі кізочок здавалися такими здивованими, що Злата мимоволі розсміялася.

— Ви думали, я вирішила залишитися тут назавжди? Погано ж ви мене знаєте!

Завечоріло. Скрути Шию, позіхаючи й потягуючись, підвівся з лежанки, й пішов заганяти стадо на ніч. Щойно людожер вийшов на луку, як Злата тієї ж миті підбігла до нього й запитала солодким голосочком:

— А чи правду про вас кажуть, нібито ви надзвичайно розумний велетень?

Скрути Шию так розгубився, що не відразу знайшов, що відповісти. Правду кажучи, особливо розумним його ніхто не вважав, але слова цієї малої припали йому до душі.

— Так, розумом я не обділений, — самозакохано розплився у посмішці велетень.

— Отже ви збираєтеся відгадувати королівські загадки?

— Які такі загадки? — не зрозумів Скрути Шию.

— Як?! Невже ви нічого не знаєте?

— Ні, — велетень тупо витріщився на Злату.

— Тоді мені не треба було відкривати вам секрету, — похитала головою дівчина.

— Е ні, кажи, якщо почала, — заревів людожер.

— Добре, скажу, — покірно погодилася лукава красуня. — Король вирішив