Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

Злата зробила крок до млина, але мало не впала. Спідниця зачепилася за старий корявий сук. Дівчина смикнула за поділ. Кронами дерев пронісся шелест. На мить Златі видалося, що дерева хочуть її про щось попередити, але вона відразу ж відігнала від себе цю безглузду думку. Мало що може привидітися вночі у лісі. Золотоволоса красуня попрямувала до млина.

У будинку було тихо й темно. На порозі стояли два величезних, туго напханих мішки. Злата піднялася на ґанок і замислилась, чи ввічливо буде будити господарів серед ночі, чи краще зачекати до ранку. Цієї миті вона почула кроки. Хтось важкою ходою наближався до млина.

Дівчина перелякано озирнулася. З лісу вийшов потворний велетень з волохатими ручиськами й відвислим животом. Упевненою ходою чудовисько наближалося до будинку. Злата хотіла тікати, але ноги підкосилися. Вона вирішила сховатися, в надії, що велетень не помітить її. Дівчина шмигонула за величезні мішки й причаїлась. Але жах, велетень прямував прямісінько до ґанку. Усе ближче й ближче чулися його кроки. Земля задрижала, стіни старого млина жалібно застогнали, ґанок заходив ходором. Просто над собою Злата почула хрипле дихання велетня. Ні жива ні мертва від страху, бідолашна згорнулася клубком. Людожер підняв мішок і, крекчучи, узяв його на плечі.

Лише тепер Злата здогадалася, для кого приготовані ці величезні мішки. Вона опинилась у пастці. Виходу не було. Дівчина притиснулася до стіни, але раптом волохата лапа підхопила й підняла її.

Велетень тупо витріщився на свою знахідку.

— Ось так подаруночок! — промовив велетень. Рот його розтягнувся на зразок посмішки, від якої у дівчини по спині побігли мурашки. — Ласий шматочок я принесу своїй старій. Тепер вона не відкрутиться, доведеться готувати печеню.

— Відпустіть мене! — закричала дівчина, стукаючи кулачками по товстелезних, як колоди, пальцях велетня.

Не звертаючи уваги на її крики, Скрути Шию запхав несподівану здобич у мішок з висівками й потяг додому. У мішку було нестерпно важко дихати. Злата притулилася лицем до грубої мішковини, ловлячи ротом повітря. Бідолашна вже не сподівалася вирватися з цієї в’язниці цілою та неушкодженою. Висівки засипались їй в черевики й під одяг, лузга від зерна боляче колола ніжну шкіру, борошняний порох ліз в очі й у ніс. Златі здавалося, що її мукам не буде краю. Свідомість почала згасати в ній, коли раптом мішок розв’язали й велетень витягнув її.

Обличчя, волосся й одяг дівчини були білими від борошняного пороху. Злата протерла очі й оглянула помешкання велетнів. Воно було похмурим і незатишним. Посеред печери горіло багаття. Дим з вогнища виходив просто крізь дірку в скелі. Відблиски полум’я тьмяно освітлювали кам’яний стіл і лежанку, застелену козячими шкурами.

У глибині печери таїлися зловісні тіні.

Велетень поставив Злату на величезну кам’яну плиту, яка заміняла стіл, і, самовдоволено потираючи руки, гукнув дружину:

— Гей, стара карго! Подивись-но, що я приніс? За тобою печеня.

Велетка зачовгала до столу, уп’ялася в дівчину підсліпуватими очиськами і, схвально поцокавши язиком, сказала:

— Нічого не скажеш, апетитна крихітка. Тільки ти на неї пащу поки що не роззявляй. Прибережемо ці ласощі до свята повного місяця. Сьогодні тобі й печені з козлятини вистачить, а чоловічицю віднеси в загін до худоби, нехай трохи жиру нагуляє, дуже вже вона мала.

— Та й то правда, самі шкіра та кістки, — погодився людожер.

Завмерши від жаху, Злата слухала цю розмову. Тепер вона зрозуміла, чому дерева не пускали її до млина. Чому лише вона не послухала їхньої мовчазної поради. Чому не причаїлася до ранку під покровом зелених друзів?

Скрути Шию схопив ніжну красуню спітнілою лапою й потяг у глиб печери. Там, відгороджений великим камінням, знаходився загін для худоби. Велетень відсунув валун, що закривав вхід до хліва, кинув полонянку на підлогу та знову, приваливши камінь, пішов. Злата опинилася у непроглядній темряві. Дівчина заплакала від страху й безсилля, але раптом у глибині печери почувся шурхіт.

— Хто тут? — запитала Злата, вдивляючись у темряву.

— Б-е-е-е, — відповів тоненький голосочок.

Це були кози. Вони оточили дівчину й довірливо тягнулися до неї, потикаючись у поділ ніжними мордочками.

— Бідненькі, вас теж зачинили, — зітхнула золотоволоса красуня й погладила нових подружок по м’якій шерсті.

Вона була не одинока, і це додало їй сил. Злата витерла сльози й рішуче сказала:

— Не бійтесь, я придумаю, як звідси втекти. Злата дуже заморилася, їй хотілося спати.

Гола кам’яна підлога була сирою і холодною. Дівчина навпомацки згребла розкидану солому й лягла. Кози примостилися біля неї. Зігріта їхнім теплом, Злата задрімала. Крізь сон вона почула, як хтось сопів і вовтузився.

«Треба розігнати дрімоту й бути насторожі», — подумала вона, але всупереч її волі, обважнілі повіки заплющились, і вона провалилася в сон, повний неспокійних сновидінь.