Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
«Не скажу», - промовив сильніший голос звідкілясь зі свідомості, - «Я не відповідатиму»...
Просто скажи «ні»...
Не скажу... не скажу...
Просто скажи «ні»...
НЕ СКАЖУ!
Ці слова вирвалися з Гарріного рота. Вони луною прокотилися по цвинтарю, і його сонливість розвіялася так раптово, наче Гаррі облили холодною водою. Він знову відчув біль, який залишився від закляття «Круціатус», знову усвідомив, де перебуває і що на нього чекає...
- Не скажеш? - ледь чутно перепитав Волдеморт. Смертежери більше не реготали. - Ти не скажеш «ні»? Гаррі, покора - це така чеснота, якої я тебе таки навчу перед тим, як убити... Що ти скажеш про невеличку порцію болю?
Волдеморт підняв чарівну паличку, та цього разу Гаррі був готовий. Тренування з квідичу не минули даремно: він кинувся на землю й спритно перекотився, заховавшись за каменем на могилі Волдемортового батька. Почувся голосний тріск - закляття влучило в надгробок.
- Гаррі, ми не граємося в хованки, - тихий і холодний Волдемортів голос знайшов його і за каменем. Смертежери навісніли зі сміху. - Від мене сховатися неможливо. Ти що, вже втомився від нашої дуелі? Може, хочеш, щоб твій кінець настав швидше? Виходь, Гаррі... Виходь - пограємося. Це буде недовго... Можливо, навіть безболісно... Не знаю... Я ще ніколи не помирав...
Гаррі скрутився за надмогильним каменем, знаючи, що кінець уже близько. Жодної надії... жодної допомоги. Він чув, як наближається Волдеморт, і усвідомлював лише одне, і ця думка була сильніша за страх чи розсудливість - він не помре скоцюрблений, наче дитина, яка грається в хованки. Він не помре, стоячи навколішки біля Волдемортових ніг... Він загине гордо й прямо, як загинув батько, загине, обороняючись, навіть якщо про оборону не може бути й мови...
Перед тим, як Волдеморт устиг зазирнути своїм змієподібним обличчям за надмогильний камінь, Гаррі підвівся... Він міцно стис у руці чарівну паличку, витяг її перед собою і вистрибнув з-за каменя, ставши віч-на-віч з Волдемортом.
Волдеморт був готовий. Коли Гаррі вигукнув «Експеліармус!», той закричав «Авада Кедавра!».
З Волдемортової палички вирвався струмінь зеленого світла. Тієї ж миті чарівна паличка Гаррі випустила струмінь червоного кольору. Промені зустрілися в повітрі, і раптом Гаррі відчув, що його паличка вібрує, мовби крізь неї пропустили електричний струм. Його рука стиснулася ще міцніше. Він не міг розчепити пальці, навіть якби схотів. Вузький промінь - не червоний і не зелений, а блискучий і золотий - з'єднував тепер обидві палички. Гаррі вражено провів очима вздовж нього й побачив, що довгі білі пальці Волдеморта теж трусяться й вібрують.
І тоді - Гаррі не очікував такого повороту подій - його ноги відірвалися від землі. Вони з Волдемортом знялися в повітря, все ще поєднані ниткою золотого сяйва. Їх віднесло від могили Волдемортового батька й опустило в такому місці, де могил не було... Смертежери галасували, запитуючи Волдеморта, що їм робити. Вони знов оточили Гаррі та свого пана тісним колом. Змія ковзала біля їхніх ніг. Деякі вихопили власні палички...
Золота нитка розділилася. Одна її половина й далі поєднувала палички супротивників, а друга вистрелила вгору тисячами відростків, що почали перехрещуватися, аж доки утворили золоту куполовидну павутину - клітку зі світла, поза якою, наче шакали, кружляли смертежери, але їхні крики тепер звучали приглушено...
- Нічого не робіть! - закричав їм Волдеморт, і Гаррі побачив, що його червоні очі приголомшено розширилися. Він намагався розірвати струмінь світла, який поєднував його чарівну паличку з паличкою Гаррі. Гаррі обіруч стискав свою паличку - і золотий струмінь залишився нерозірваний. - Не робіть нічого, поки я не накажу! - заволав Волдеморт.
І тієї ж миті повітря наповнив таємничий і прекрасний звук... Він линув з кожного відгалуження золототканної павутини, яка тремтіла довкола Гаррі та Волдеморта. Гаррі миттю його впізнав, хоч і чув лише раз у житті... То була пісня фенікса...
Для Гаррі вона прозвучала як голос надії... Він ще ніколи не чув гарнішої й бажанішої мелодії... Здавалося, що пісня наповнює його зсередини... Її звучання Гаррі пов'язував із Дамблдором - здавалося, найвірніший друг шепоче щось йому на вухо...
Не розривай зв'язку.
Знаю, сказав Гаррі музиці, знаю, що не можна... Та щойно він так подумав, як триматися стало важче. Чарівна паличка завібрувала ще сильніше... Промінь між ним і Волдемортом теж змінився... Туди й сюди по нитці, що поєднувала палички, рухалися великі намистини світла. Чарівна паличка Гаррі струснулася, і світляні намистини повільно, але неухильно попливли до нього... Намистини рухалися від Волдеморта, і паличка нестримно тряслася в руках...
Коли найближча намистина світла майже торкнулася кінчика палички, Гаррі відчув, як деревина в його руках стає така гаряча, що ледь не спалахує. Що ближче присувалася намистина, то сильніше вібрувала паличка в Гарріних руках. Було зрозуміло, що вона не витримає зіткнення з намистиною - розлетиться на тріски...
Він зосередив кожну часточку свого мозку на тому, щоб примусити намистини рухатися до Волдеморта. У вухах у Гаррі й далі звучала пісня фенікса, очі були люті й зосереджені... Повільно, страшенно повільно, дрібно затремтівши, намистини зупинилися, а тоді, так само повільно, почали рухатися в протилежний бік... Тепер шалено вібрувала вже Волдемортова паличка... Волдеморт мав приголомшений, майже переляканий вигляд...
Одна світляна намистина мерехтіла вже за кілька сантиметрів від кінчика чарівної палички Волдеморта. Гаррі не розумів, навіщо це робить, не розумів, що це дасть... Але він з останніх сил зосередився на тому, щоб змусити намистину яскравого світла торкнутися палички Волдеморта... І повільно... дуже повільно... вона попливла по золотій нитці ще далі... на мить затремтівши... торкнулася...
Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула... А тоді - червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху - зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула... То був привид руки, подарованої Червохвостові... Знову залунали сповнені болю волання... Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму... якась голова... далі груди й руки... торс Седрика Діґорі.
Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)... Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:
- Тримайся, Гаррі.
Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта... У його розширених
