Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
Один з чоловіків раптом, розірвавши коло, кинувся вперед. Тремтячи з ніг до голови, він бухнувся Волдемортові під ноги.
- Хазяїне! - верескнув він. - Хазяїне, простіть! Пробачте нас усіх!
Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:
- Круціо!
Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків... хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він... хоч хтось... хоч щось...
Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.
- Вставай, Ейвері, - м'яко сказав Волдеморт. - Підводься. Ти просиш: прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років... Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?
Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.
- Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль - заслужений.
- Так, хазяїне, - простогнав Червохвіст. - Будь ласка, хазяїне... благаю...
- Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, - холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. - Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим - однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...
Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня - тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.
Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом - здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.
- Мій пане, - прошепотів він. - Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...
Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.
- Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, - проказав Волдеморт.
- Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...
Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.
- Луціусе, мій ненадійний слизький друже, - прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. - Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові «порядне» обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?
- Мій пане, я був постійно напоготові, - озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. - Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати - я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!
- І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, - ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. - Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.
- Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...
Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі - між Мелфоєм та наступним смерте-жером. Місця б вистачило й на двох.
- Тут повинні стояти Лестранжі, - тихо проказав Волдеморт. - Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув'язнення в Азкабані і не зрадили мене... Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники - дементори... ми покличемо назад вигнаних велетнів... повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах...
Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.
- Макнейр... Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає...
- Дякую вам, хазяїне... дякую, - прошепотів Макнейр.
- А тут, - Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, - тут у нас Креб... тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?
Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.
- Так, хазяїне...
- Будемо старатися, хазяїне...
- Те саме стосується й тебе, Ноте, - тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.
- Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший...
- Годі, - відрубав Волдеморт.
Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.
- А отут бракує шістьох смертежерів... троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися... і він поплатиться. Один покинув мене назавжди... він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.
Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.
- Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди...
- Авжеж, - продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. - Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.
Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з-під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.
- Хазяїне, ми прагнемо знати... благаємо, скажіть нам... як вам це вдалося... таке диво... як ви спромоглися до нас повернутися...
- О, Луціусе, це така історія, - сказав Волдеморт. - Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. - Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.
- Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? - вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. - Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина - несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав... Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.
Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.
- Мати залишила
