Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
Лорд Волдеморт відродився знову.
- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Смертежери
Волдеморт відвернувся від Гаррі й почав перевіряти власне тіло. Його долоні скидалися на великих блідих павуків. Довгими білими пальцями він погладжував себе по грудях, руках, по обличчі. Червоні очі з котячими зіницями яскраво палали в темряві. Він підняв руки й захоплено почав згинати пальці. Волдеморт не звертав уваги ні на Червохвоста, що корчився й стікав кров'ю на землі, ні на велику змію, що знову з'явилася і з шипінням повзала навколо Гаррі. Волдеморт запхав руку в кишеню, витяг чарівну паличку, обережно її обмацав, тоді підняв і націлив на Червохвоста. Того підняло з землі і з силою жбурнуло на камінь, до якого був прив'язаний Гаррі. Чоловічок упав біля нього й почав битися в корчах та риданні. Волдеморт глянув на Гаррі й засміявся високим, холодним і безрадісним сміхом.
Червохвостова мантія, в яку він загорнув обрубок руки, аж блищала від крові.
- Мій пане... - задихався він. - Мій пане... Ви обіцяли... Ви ж пообіцяли...
- Давай сюди свою руку, - ліниво промовив Волдеморт.
- Хазяїне... дякую вам, хазяїне...
Він простяг закривавлений обрубок, та Волдеморт знову зареготав:
- Другу руку, Червохвосте.
- Хазяїне, будь ласка... я вас благаю...
Волдеморт нахилився й потяг Червохвоста за ліву руку. Тоді задер рукав Червохвостової мантії аж до ліктя, і Гаррі побачив на шкірі щось схоже на яскраво-червоне татуювання - череп, в якого з рота виповзала змія. Такий самий знак з'являвся в небі на Кубку світу з квідичу - то була Чорна мітка. Волдеморт, не зважаючи на Червохвостів плач, уважно оглянув зображення.
- Повернулося, - м'яко проказав він. - Усі помітять... тепер ми побачимо... дізнаємося про все...
Він тицьнув своїм неприродно довгим вказівним пальцем у тавро на Червохвостовій руці.
Шрам на Гаррінім чолі знову запік від різкого болю. Червохвіст заверещав. Волдеморт забрав палець з тавра, і Гаррі побачив, що воно стало чорним.
З виглядом жорстокого задоволення Волдеморт випростався і обдивився темний цвинтар:
- У скількох із них вистачить сміливості, щоб повернутися, коли вони це відчують? - прошепотів він, дивлячись на зорі. - І скільком вистачить дурості, щоб залишитися осторонь?
Він став походжати туди-сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.
- Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, - неголосно прошипів Волдеморт. - Він був маґлом і дурнем... Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною... а я вбив свого батька - і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий...
Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди-сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.
- Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати - відьма з цього села - закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді... Мій батько недолюблював магію...
- Він її покинув і повернувся до своїх батьків-маґлів ще до мого народження... Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці... Та я поклявся його знайти... Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім'я... Том Редл...
Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.
- Слухай мене - я розповідаю історію своєї родини, - тихо промовив він. - Так, я стаю трохи сентиментальним... Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається...
Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з'являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче... поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.
- Хазяїне... хазяїне... - забурмотів він.
Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила - Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки - отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя - і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.
- Вітаю вас, смертежери, - стиха почав Волдеморт. - Тринадцять років... тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?
Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.
- Відчуваю запах провини, - сказав він. - У повітрі аж смердить провиною.
Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.
- Я бачу всіх вас наскрізь - неушкоджених та здорових, сповнених сили, - адже ви так швидко з'явилися! - і запитую себе... чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?
Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.
- І я відповідаю сам собі, - шепотів Волдеморт, - вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані...
- І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь-якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!
- І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує - та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта... можливо, тепер вони віддані комусь іншому... може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?
Почувши ім'я Дамблдора, учасники зустрічі захви лювалися. Деякі почали бурмотіти й хитати головами.
Волдеморт не звернув на це уваги.
- Це мене розчаровує. Визнаю, що
