Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Тато підморгує Лізі:
— Ось вона, ціна теплих домашніх супів, які тобі подають вчасно, тільки-но прийшов додому! За це спитають про все! І де був, і з ким, і скільки разів!
— Михайле Матвійовичу, благаю вас, не треба! Вас — я не питаю, де ви були і чому запізнилися чи, навпаки, прийшли раніше!
— Цього вам Анастасія Георгіївна не доручала?
— Михайле Матвійовичу, навіщо ви дискредитуєте мене в очах вашої донечки?
— Ну, невже доктор наук не може трохи похуліганити? — тато сьогодні в доброму гуморі. Чому — це з’ясувалося ще вранці. Йому прийшло запрошення на роботу на рік до Нідерландів. Тільки-но мама вернеться, тато вирушить у дорогу. Бо коли в цьому домі збираються всі його мешканці, у ньому жити доволі важко… Але мама з Лізою зможуть приїхати до нього на Різдво!
— Дай Боже, щоб наше квартирне питання владналося бодай до наступного Різдва! — зітхає Галина Андріївна.
— Я теж вам цього бажаю! А наразі дякую за чудовий обід! — тато розшаркується перед Галиною Андріївною так само шляхетно, як і перед бабусею, кланяється й клацає каблуком.
— Ви теж не поміняли взуття, Михайле Матвійовичу! — зітхає Галина Андріївна.
— А я, — каже Ліза, відчуваючи підтримку тата, — зустрілася після гуртка з Костянтином Боровим, юним літератором, з яким мене познайомила ваша дочка Аліса!
— От уже ця Аліска! У мене таке передчуття, що одного дня через неї нам доведеться піти з вашого дому! І ще до того, як владнаються наші справи, — зітхає Галина Андріївна. Саме так воно й станеться. Але не зараз, за кілька місяців.
А поки що все гаразд. Бабуся також повернулася додому в доброму гуморі, бо благодійний фонд виділив кошти на Розумовичівські читання.
Ліза вирішує користуватися добрим моментом.
— Бабусю, я хочу знову взяти участь у конкурсі есеїстики.
— Звичайно ж, Лізо, це дуже добре! Друковані праці замолоду — то головний скарб науковця!
— Я б хотіла написати на конкурс есе «Мій рід»!
— Це прекрасно! Тобі є чим пишатися, Лізо! Неодмінно прийдеш на відкриття читань пам’яті твого прадіда! На пленарному засіданні не йтиметься про вузьконаукові речі, говоритимуть про нього, як про людину.
— Бабусю, а ти б не могла показати мені свій шкільний альбом? Бо ж дід Георгій — мені лише прадід. А ти бабуся, тобто ближче на покоління.
— Але ж який прадід! Не в кожної дівчинки такий! Ти й своїм дітям розповідатимеш про нього!
— А твій шкільний альбом… Бо ж мамин я бачила багато разів. І татів, коли ми бували у Хмельницькому, ми не раз розглядали.
— Звичайно, я покажу тобі випускний альбом. У Марусі його не було, вона закінчувала школу по війні, коли були важкі часи, світлин не робили.
У бабусі завжди все на відповідних полицях. Вона ніколи нічого не шукає. Ось її альбом. Випуск 1962 року. Але він не такий, як пізніше робили альбоми для випусків мами й тата, де кожна фотокартка в медальйоні й підписано прізвище. У бабусі в такий спосіб лише світлини вчителів. А учні — дівчата й хлопці 17 років — сидять і стоять на лавах спортзалу. Ліза швидко знайшла бабусю. Вона дуже гарна. Поряд з нею якась дівчина. Видно що подруги. Чи то не Ліза?
— А хто була твоя найближча подруга, бабусю?
— То була дочка друзів нашої родини. Вона, на жаль, померла молодою… До речі, Лізонько, про що розповідала тобі Маруся, коли хворіла? Господи, ми ж навіть не знали, що вона так серйозно хвора. Якби знали, викликали б до неї лікаря…
— Маруся розповідала, що прабабуся, ну, твоя мати, науковцем не була, а просто домашньою господинею.
Бабуся не хоче загострювати увагу на цьому питанні.
— А ще про що вона тобі розповідала?
— А ще Маруся розповідала мені про Павлуню.
— Навіщо вона це робила? Вона ж давала мені слово, що ні твоя мама, ні ти не довідаються про Павлуню!
— А що тут такого?
— А те, що мене б не народили, якби Павлуня вижив. Отже, і я, і мама, і ти живуть на світі через смерть мого молодшого брата. Мама раділа, що я народилась дівчинкою. Якби знову хлопчик, та ще й схожий на маленького небіжчика — вона б не витримала.
— Але ж була війна! Багато людей загинуло!
За дверима бабусиної кімнати зацокотіли швидкі кроки Аліси. Задзвенів її голос. Бабуся заговорила тихіше:
— Лізо, я не можу тобі забороняти, але я тебе прошу: спілкуйся якомога менше з тою дівчинкою!
— Але чому? Вона нормальна дівчина! І книжки читає! І друзі в неї нормальні.
— В одному реченні ти двічі вжила порожнє слово «нормально»! Згодом скажеш спасибі бабусі, яка обмежувала твоє спілкування з «нормальними»! Треба товаришувати з хорошими дівчатами, а не з «нормальними»! І не бійся бути старомодною! Не бійся бути навіть ненормальною!
— Ненормальною? — здивовано перепитала Ліза.
— Я мала на увазі: не такою, як усі. Я завжди була не такою, як усі. І твоя мама також! І от у нас такі досягнення! Нормальні дівчатка такого не досягають! Навіть якщо отримають перше місце на якому-небудь конкурсі краси!
У вихідні Ліза з Алісою знову пішли на прогулянку. Ліза ображена: ти вже напряму спілкуєшся із Костиком! Я вже вам не потрібна! А хто вас познайомив? Хто, як не я? Ти сама не змогла познайомитися ні з ким!
Ліза запевнила Алісу, що то була ініціатива Борового — зустрітися удвох.
— І не я його цікавила, а та історія Лізи Королько! — відповіла Ліза, хоча їй хотілося, щоб давня історія була лише приводом.
— Все одно! Обіцяй мені, як подрузі, що не ходитимеш з ним без мене!
— Алісо!