Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Ти мусиш довести до кінця «сходження від супротивного», — буркнув він собі під ніс. І обачно роззирнувся. У довколишній темряві можна було постерегти лиш обриси висячих берестяних сувоїв. Одні висіли одинцем, інші — в’язками. Щоб відшукати отой особливий, потрібний професорові… «Знайди дві галузки», — сказав Лініус. Та як їх розпізнати? «Легендарні» і… і… і що? Голова йшла обертом. Ноги затремтіли. Стільки пройти — і лише для того, щоб тепер сісти маком? І все ж, хоч як він напружував пам’ять, нічого не пригадувалося…

— Прокляття! — пробубонів він і, хоч голос його лунав притишено, луна ще довго кружляла по круглому приміщенню, оскверняючи мертву бібліотечну тишу, аж поки завмерла остаточно. Ту ж мить із-за хмар визирнула повня та й давай світити у вікна схожої на корону вежі акурат над Квінтовою головою. Сяйво — пречудове сріблясте сяйво — залило Велику бібліотеку.

— «Небесні»! — радісно скрикнув Квінт. — Ось що було сказано! Я… — Вузька «гілка» задриготіла й увігнулася, хлопець застогнав од нападу раптової нудоти і корчовито обійняв брус, припавши щокою до деревини. Поступово хилитання вщухло. Квінт роззирнувся довкола. Поглянув угору. Далі вниз. — Дякувати Небові, обійшлося! — прошепотів хлопець.

У сріблястому світлі Квінт побачив, що залишатися на «дереві» далі вже не було жодної потреби. Він опинився високо вгорі, в добре провітрюваному, вільному від шкідників середовищі, — з п’янким від соснової живиці повітрям, — де висіли берестяні сувої. Тут, де працювали старожитні бібліотекарі, ще збереглися щаблі, а з линв звисали кошики, призначені сполучати між собою дерева і відкривати доступ до сувоїв, які він бачив знизу.

Полегшено зітхнувши, Квінт ледь відсунувся назад і опустився у найближчий кошик. З линви, на якій він висів, знялася хмаринка пилу і замерехтіла в місячному сяйві.

Тягнучи за напрямну линву, Квінт посував кошика усе далі й далі вздовж неї, оглядаючи дорогою кожен схожий на гілку відросток, а також, принагідно, кожен берестяний сувій. Та що далі він посувався і що більше бачив, то дужче його інтригували ті вчені-землезнавці, які не тільки розробили таку мудровану систему класифікації, а й почувалися в ній як риба у воді. Пошуки тривали, аж поки Квінт радісним криком сповістив лунку порожнечу про жадану знахідку.

— «Легендарні», — прочитав він, — і «небесні». Хлопець підвів голову і побачив — достоту, як пояснював професор, — що під розсохою двох галузок сиротів висячий сувій. — Так ось ти де! — мимохіть усміхнувся Квінт.

Провівши стільки часу в пошуках, він, зрештою, знайшов те, за чим шукав. Квінт шарпнув за линву, підтягуючи кошика вперед. Той сіпнувся, але з місця не зрушив. Квінт знову смикнув за линву, цим разом дужче — марно. Потяг ще раз. Знову марно.

— А бодай тобі! — пробурмотів хлопець, не зводячи погляду з сувою, який висів у нього під самим носом і наче дражнився. — Може, якби спробувати дотягтися…

Він видряпався на край кошика і, тримаючись за напрямну линву, сягнув уперед. Але до сувою було ще далеченько. А внизу під ним зяяло глибоке провалля. Вершок за вершком, пересуваючи по линві тремтячі руки, Квінт тягнувся усе далі й далі. Ось-ось його пучки діткнуться сувою. Нарешті вони ковзнули по його краю, і сувій закрутився в повітрі.

— Ну, ще трохи, — муркнув хлопець.

Сувій і досі крутився, але так сповільна, аж Квінт розізлився. Він увесь подався вперед і завмер, чекаючи, поки той повернеться так, що стане досяжний. Його очі були вирячені, руки трусилися, а сухожилля на шиї понапиналися. Коли сувій наблизився, Квінт рвонувся вперед. Його пальці обхопили шкіряний циліндр. Він його таки запопав! Берестяний сувій у нього в жмені!

— Хух! — відвів подих Квінт і обережно, не відпускаючи линви, повернувся в кошик. — Це пропаще місце. Не місце, а…

Зненацька за його спиною пролунав різкий звук — ніби щось рвалося. Крутнувшись, Квінт побачив, як вузол линви, застряглий у блокові, рвався просто на очах — волоконце за волоконцем. За лічені секунди нитки розкошлалися, наче головка деревного реп’яха. Квінтові радощі змінилися розпачем.

— О, тільки не це, — простогнав він, чуючи, як надсадно стугонить його серце. — Ні! — Запхавши сувій за пазуху, Квінт учепився за линву та стінку кошика. Розірвалися останні волоконця. — Ґвалт! Рятуйте! — заверещав він, коли кошик шугонув униз.

Кошик із хлопцем падав усе нижче й нижче — б’ючись об балки, зриваючи в’язки сувоїв і розкидаючи їх урізнобіч. Той увесь час Квінтом так підкидало і крутило, що врешті стінка кошика випорснула йому з рук і він випав зсередини.

Униз! Він загув униз — назустріч певній загибелі… коли раптом, узявшись невідь-звідки, його спіймала за плесно чиясь рука.

— Тримайся! — просто у вухо прошипів чийсь голос.

Квінт спробував повернути голову, щоб побачити свого рятівника. Усе відбулося надто швидко. Він ще встиг почути якийсь сухий тріск і густий вільготний запах, схожий на дух прілого листя.

Із переляку Квінт замружився. На мить йому здалося, ніби він знову на борту «Приборкувача ураганів», яким жбурляє велика буря. Потім, кудись бухнувши, він відчув під ногами щось тверде, а коли поглянув униз, то виявилося, що він на висотній повітряній платформі одного з «дерев».

Але хто закинув його сюди?

Зіп’явшись на ноги, Квінт понишпорив очима між деревами-колонами, сподіваючись побачити того, хто зупинив його падіння. Ніде ні душі.

Квінт нахмурився.

— Ти врятував мені життя, — пробуркотів він і, погладивши рукою згорнутий сувій, надійно схований у нього за пазухою, всміхнувся. — Я міг би уже вбитися сто разів.

Квінт знав, що забарився, хоч уявлення не мав, скільки тривали його пошуки. Коли він ступив на поріг Палацу тіней, рожево-червона лінія обрію вже звістувала початок нового дня.

Він повернув величезну мідяну клямку і штовхнув важкі вхідні двері. Кругла зала відлунила жалібний скрип. Хлопець зайшов усередину.