Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Тільки зачини двері, — додав Лініус. Його голос перейшов у вимогливий шепіт. — Жодне слово з того, що я збираюся сказати, не повинне вийти за межі цих чотирьох стін. Ясно?

Квінт мовчки кивнув головою і зачинив двері, однак серце йому товклося мов навіжене. Про що б то мав говорити професор?

Професор обернувся до хлопця.

— Ну, Квінте, — почав він, — як тобі Санктафракс?

— Він… він… — розгубився хлопець, не знаючи, з чого почати. Тут усе разюче контрастувало з тим, до чого він звик на борту «Приборкувача ураганів» — від неписаної, проте суворо дотримуваної, ієрархії у насиченій парами трапезній до інтриг, нашептів та брехонь, які не переводилися на Віадукових сходах. Окрім того, була ще школа у Водограйному домі: допотопні правила у класі Вількена Нестуляйгуби, які хлопець раз у раз несамохіть порушував, і самі лекції — такі довгі, одноманітні, нудні…

Нараз оті надворішні білі круки, що були вже примовкли, знову залементували. Хлопцеві слова потонули у хрипкоголосому гаморі.

— Яким він тобі видався? — прокричав професор, прикладаючи до вуха долоню.

— Гамірним! — так само прокричав у відповідь Квінт. — Як на мене, Санктафракс із біса гамірний.

— Згоден, — поважно кивнув головою професор. Він устав із-за столу, ледь накульгуючи, пройшов до вікон і позачиняв їх усі. — Мушу визнати, що так званому осередкові вченості такий гамір не до лиця. — Він обернувся назад і всміхнувся. — Як ти дивишся на те, щоб перебратися до найтихішого закутка у всьому Санктафраксі?

— Гадаю, мені б там дуже сподобалось, — озвався Квінт.

— Чудово! — зрадів Лініус. Він заходився смикати пальці, хрускаючи ними в суглобах. — Йдеться про одне з тих невеличких доручень, про які я згадував того дня, коли твій батько лишив тебе тут. Пригадуєш?

— Так, — не надто охоче відповів Квінт, пригадавши, що професор говорив тоді й про Лицарську Академію. Він був би щасливий, якби це доручення не мало нічого спільного з тамтим закладом. Хлопець пригадав також, що вже кілька разів проходив повз Академію, яка, через її псевдолицарські турніри — групові сутички та двобої, — що точилися в її стінах, мабуть, була найгаласливішим місцем у всьому Санктафраксі.

— Місце, куди я хотів би тебе відрядити, — провадив Лініус Паллітакс, — зветься Велика бібліотека.

Квінт спохмурнів.

— Велика… — Хлопець замислився. — Боюсь, я не знаю, де вона.

— Я теж підозрюю, що нині дуже мало вчених знають про місце її розташування. Колись давніше вона була осередком землезнавчих досліджень, а тепер це геть упосліджений заклад. Її більше ніхто не відвідує, — прикро зітхнув професор. — Сили небесні, невже ми справді так далеко зайшли? — пробурмотів він. — Ось і я, хто такий я? Найвищий Академік того місця, де нехтується сам факт існування Великої бібліотеки!

Погляд Найвищого Академіка був неуважний. Здавалося, він розмовляє сам із собою.

— О, то був справді сумний день, коли стався перший розкол між небознавцями та землезнавцями! — Він сторожко озирнувся, немов побоювався підслухів. — Зрозумій мене правильно, хлопче. Я не хочу сказати, що небознавство не варте зламаного шеляга. Зрештою, якби не було вітроловів, дощознавців і, певна річ, мжичкомірів, ми б нічого не знали про бурефракс. А якби не було бурефраксу, який утримує над землею летючу скелю, то Санктафракс просто порвав би свої припони і все пішло б прахом. Крім того… — погляд Найвищого Академіка затуманився, — старожитні вчені-землезнавці нагромадили стільки знань…

Квінт слухав уважно, намагаючись нічого не пропустити.

— …про властивості рослин, про якості мінералів, про таємниці дерев. І про живі істоти! Вони вивчили, розглянули і класифікували Темноліс ще ретельніше, ніж Професори Світлознавства і Темрявознавства проградуювали яскравість світла. А це, аби ти знав, про щось та свідчить!

Ці слова, здається, справили належний вплив на Квінта.

— Заковика, хлопчику мій, у тому, що нагромаджені впродовж сторіч знання, нині втрачаються. Попри всі мої намагання не дати пропасти землезнавчим наукам, їх і далі нехтують, а вмістище багатющих відомостей — Велика бібліотека — занедбане і приречене на цілковите забуття. Ось ми зараз із тобою розмовляємо, а її безцінні берестяні сувої та фоліанти тим часом розсипаються на порохно. — Він зітхнув. — А це знання, яким ми не повинні дати загинути…

— То чому б туди не навідатись і не зробити бодай якийсь лад? — запропонував Квінт. — З’ясувати, що до чого.

— О, Квінте, — стомлено потер чоло професор. — Ти навіть не тямиш, що кажеш. Навіть якщо сто вчених працюватимуть там сто днів, це однаково буде краплиною в морі.

— Гаразд, чого ж вам від мене треба? — запитав Квінт.

Надворі, відлітаючи, шугали повз вікно білі круки. Нервуючись, професор знову заходився смикати пальці — один, другий, третій…

— Треба, щоб ти приніс мені один берестяний сувій, — пояснив він хлопцеві.

— І це все? — усміхнувся Квінт.

Кров відлинула від професорового обличчя.

— Це зовсім не смішно, хлопче, — зауважив він холодно. — Я сходив би й сам, але нога моя ще негодяща.

— Вибачте, — зніяковів Квінт. — Я не навмисне…

— Важко навіть уявити всю вагу твого завдання, — провадив професор. — Якщо ти не впораєшся, тоді… — Усе його тіло пройняла дрож. — Ти повинен його виконати.

Квінт серйозно кивнув головою. Лініус зирнув у вікно, повз яке все летіли й летіли білі круки.

— Слухай мене уважно, — сказав професор. — Щип до найменших подробиць пояснить тобі, як пройти до Великої бібліотеки. Для невтаємниченого, якщо він опиниться всередині, її планування видасться надто заплутаним, але не настільки, щоб якось не розібратися. Це як ліс — ліс, що складається, так би мовити, з дерев знань. Кожне дерево виражає стрижневе поняття, скажімо, «Підводна рослинність», «Наземні організми», — тобто певний клас предметів. Конкретнішу наукову дисципліну ти знайдеш на клаптику, пришпиленому до стовбура. Тебе цікавитиме стрижневе поняття: «Повітряні істоти».

— «Повітряні істоти», — повторив Квінт,