Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
Квінт перейшов тіняву площу і розчинився у ще густішій тіні під неосяжним дахом. Ніхто не бачив, як він обходив кругляву стіну і випадково натрапив на потаємні двері. І ніхто не бачив, як він прослизнув усередину.
— Оце так-так! — ахнув хлопець.
Якщо зовні Велика бібліотека лише дивувала Квінта, то зайшовши всередину, хлопець узагалі втратив дар мови. Її приміщення було величезне, але безлюдне. У ньому панували прохолода і тиша. У повітрі витали ледь чутний запах соснової живиці та лиховісний присмак листяної плісняви. Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати.
Ті «дерева», які описував Лініус, були масивними вертикальними дерев’яними колонами, вкопаними у втоптану земляну долівку, з рядами поперечних кілків обабіч, що правили за щаблі для рук і ніг; «гілки» ж виявилися складною системою перекриттів та поперечок, розташованою на чималій відстані від землі. До опор на різній висоті кріпилися платформи та помости, а драбини та линви з підвісними кошиками з’єднували дерева між собою. Самі ж берестяні сувої звисали на дротах із «гілок». Одні висіли окремо, наче листки, інші — в’язками, штук по п’ятдесят, у великих касетах. Деякі з них зовсім обсипавшись, надавали долівці вигляду, що викликав ув уяві образ осіннього Темнолісу.
Квінт присів навпочіпки, сягнув до клаптика сувою і обережно розгорнув його долі. Ту ж мить йому здалося, ніби по долівці ковзнуло кілька блискучих цят — незрозуміло, предметів чи істот. Та коли він роззирнувся довкіл, то нічого не побачив.
Він знову повернувся до сувою, провів рукою по його цупкій пергаменовій поверхні й приглянувся уважніше. Текст — старанно виведений дрібним розгонистим письмом і супроводжуваний ескізами та мапами з доданими до них коментарями — розповідав про блукай-бурмил, чи, радше, про блідий ситиловий мох, що росте в їхній густій шерсті, надаючи цим вайлуватим велетам Темнолісу притаманного їм зеленкавого відтінку. Для Квінта то була просто приголомшлива новина.
— І це лише клапоть одного-однісінького сувою, — зачудовано пробуркотав Квінт. — Одного з незліченних тисяч, — додав він, глипаючи вгору на висячі в’язки. — Бездонна скарбниця знань! Що за фантастичне місце — оця Велика бібліотека! — він звівся на ноги. — Одначе, не варто втрачати розуму, — різко присадив він себе. — Найперше треба знайти потрібний професорові сувій і якнайборше занести йому.
Проте Квінт швидко переконався, що зробити це набагато легше на словах, аніж на ділі. Мало того, що належало перевірити понад сто дерев-колон, так ще й написи, які вказували, де яке дерево стоїть, було зроблено таким закрутистим письмом, що Квінт ледве міг у них дібрати глузду.
— «Жес-ти спіл-ку… Жести спілкування», — читав він, водячи пальцем по незвичних літерах. Далі перейшов до другої колони. — «Ха»… ні, «Хи… Хижі ро… Хижі рослини». — Від другої — до третьої. Відтак — до четвертої. Поступово розбирати літери стало легше. «А» було, наче «Л», «Г» — наче «Т», «Р» — наче «Ф». Він дедалі швидше переходив від одного дерева-колони до іншого, методично шукаючи потрібної галузі знань.
Але мірою того, як спливав час — півгодини, година, друга, — Квінт дедалі більше бентежився і шукав дедалі гарячковіше. А що, як він примудрився поминути те, на чому йому так залежало? Що, як не знайде його до заходу сонця? Навряд, щоб у бібліотеці збереглося освітлення.
Знов і знов у голові йому дзвоном гучали фатальні професорові слова: «Ти не маєш права схибити!» А що, коли він уже схибив?
— Не панікуй, — наказав собі Квінт. — Сувій тут. І я його знайду.
Залишилося перевірити ще з десяток колон. Квінт перебігав від однієї до іншої, читаючи бирки, проте, як він того й побоювався, на жодній із них не значилося «Повітряні істоти». Якщо хлопець не помилився в розрахунках, то вже мав би повернутися туди, звідки починав.
Він схилився над черговою биркою.
— Ну, звісно, це вже було, — буркнув Квінт собі під ніс. — «Жести спілкування»… А втім… Хвильку! — Він подався вперед і приглянувся пильніше. — Очам своїм не вірю! — вигукнув Квінт. — Ось воно! «Повітряні істоти»! Нарешті. І подумати тільки, цю колону я оглядав найпершу!
Картаючи себе за помилку і невимовно радіючи, що зрештою таки знайшовся потрібний стовбур-колона, Квінт негайно ж подерся щаблями вгору. Він був спритний, мав чіпкі пальці й анітрохи не боявся висоти. Попечена рука вже майже загоїлась і не заважала спинатися, а після років, проведених на кораблі повітряних піратів, де постійно доводилося лазити по щоглах і вічно лагодити повітряні снасті, це сходження аніскілечки не видавалося йому важким. Невдовзі Квінт досяг першої розсохи.
— «Птахи. Не-птахи», — прочитав він слова, вирізьблені на дереві знайомою квітчастою в’яззю.
Як його й напучували, він обрав «не-птахи» і поліз далі. Відтепер він уже не спинався простопадно вгору: щаблі закінчились, і йому доводилося ступати страх обережно, аби не зірватися донизу, то більше, що й світло вже починало тьмяніти.
Зі зростанням висоти «сходження від протилежного», як висловився професор, вибір обертався справжнім безглуздям. Спочатку Квінтові не доводилося довго сушити собі над ним голову, він просто вибирав напрям, де стояло «не», та збігло небагато часу, і йому вже треба було чітко з’ясувати, яке саме повітряне створіння він шукає. «Фатальні» — «Не-фатальні». «Певні» — «Непевні». «Нормальні» — «Не-нормальні».
— Непевні й ненормальні, — заклопотано буркотів Квінт, дивуючись, нащо професорові здалися відомості про істоту з такою немилозвучною назвою. Може, він завів її? Або хоче завести? Зрештою, що воно за один — цей професор? Але ті всі запитання видавалися неістотними, коли треба було вибирати між «щось» та «не-щось».
Проблукавши навпомацки хвилин з десять у сутінках, що дедалі гусли під склепінням, і не намацавши на корі жодних вирізьблених написів, Квінт не на жарт розхвилювався. Він стояв на вузькій, майже поземній гілці далеко, страх далеко від бібліотечної долівки. Попри весь свій природжений сприт, хлопець почувався вельми пригніченим. Від найменшого поруху гілка зловісно погойдувалась. Якщо вона вломиться, хлопець жухне в темряву — і вб’ється. Тож він відчайдушно намагався зберегти самовладу.
