Зорчина пісня - Жанна Олександрівна Браун

— Ну що, Балерино, з'їла? — запитала Наталка, коли вихователі пішли.

Темне громаддя паровоза з величезними колесами й високою трубою, важко відсапуючись клубами пару, зупинилось на сусідній колії. З вагонів повисипали червоноармійці. Припасовували скатки. Гупали черевиками, наче пробували, чи міцна земля. А земля безперервно гула, двигтіла; гул котився з боку міста. Небо з того краю було запнене хмарами пилу. Червоноармійці прислухалися до гулу з однаково тривожним виразом, і від цього їхні обличчя ставали схожими одне на одного.

— Ши-и-ку-у-уйсь! — хвацько проспівав сивий командир і, заклопотано хмурячись, пробіг уздовж строю, притримуючи рукою планшетку.

Ластатий Генько зупинився поруч із Зоркою та Даринкою, скинув з плеча мішок.

— Ач, щастить людям, зараз я-ак почнуть німця шкварити, іди здоров і не кашляй, а тут... — він презирливо носком черевика пхнув мішок і сплюнув.

Зорка вийшла наперед і голосно запитала, намагаючись стримати пискляві нотки в голосі:

— Не віддасте міста?

По обличчях бійців пробігла усмішка.

— Не віддамо! А ти чия? Звідки?

— З дитячого будинку! Ми евакуюємось! — відповіли Зорка й Даринка одночасно.

— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.

— Гей, малечо, Соколова є?!

Даринка та Генько розгублено перезирнулися.

— Хто Соколова?

— Ой, чийсь батько, напевне, тут!

До них підбігали діти й собі кричали.

— Соколова-а-а!

Від службового вагона вже бігла вихователька. Із шеренги бійців вискочив молоденький червоноармієць. Він тримався обіруч за скатку, витягуючи вперед тонку шию.

— Мамо! — розгублено вигукнув він. — Мамо! Я тут!

Віра Іванівна зупинилася, ніби спіткнулась, і судорожно втягнула в себе повітря.

— Живий! — видихнула вона, прикладаючи пальці до рота. Плечі її затремтіли, мовби вихователька сміялася й плакала водночас.

— Товаришу командир! — загукали бійці. — Соколов матір зустрів!

Той самий сивий хвацький командир з планшеткою підійшов до Соколова, глянув на годинник.

— Три хвилини! Доганяйте! — уривисто сказав він і скомандував: — Р-рівняйсь!

— Мамо! — ще раз гукнув червоноармієць.

Умах він перестрибнув колії, що відділяли військовий ешелон від вагонів дитячого будинку, і обійняв Віру Іванівну.

— Стр-р-рунко! Пр-раве плече вперед, руш!

Стрій хитнувся, здригнувся, наїжившись тьмяними багнетами. Гупання солдатських черевиків злилося з далеким гарматним гулом.

Соколов поправив гвинтівку й побіг, наздоганяючи стрій, раз по раз оглядаючись назад.

— Костику! — скрикнула Віра Іванівна. — Ми в Казахстан... У Казахстан!

Діти оточили виховательку, неначе боялися, що вона зараз покине їх і побіжить услід за сином. Вона й справді побігла, наражаючись руками на плечі й голови дітей.

Червоноармієць востаннє оглянувся, підняв руку, але стрій уже поглинув його, як ріка поглинає дощові краплини.

— Вірванно-о! Ідіть швидше, Петрусеві ящик упав на ногу-у! — загукали одночасно кілька голосів від хлопчачого вагона.

Вихователька зупинилася. Якусь мить вона дивилася на дітей, на вагони нерухомим, відсутнім поглядом.

— Чому ж ви стоїте, діти? — запитала вона. — Ще вантажити треба...

І подалася до хлопчачого вагона, чимдуж прискорюючи кроки.

Тривожна задушлива ніч заповнила теплушку. Придушила, зменшила її до того, що, здавалося, руку нікуди простягнути.

На сусідній колії брязнули буфери. Сторожко пробуючи рейки, застукали колеса. Почулися притишені голоси. Стелею теплушки побігли довгі бліді смужки світла.

Ешелони оживали для нічної важкої роботи.

Зорці набридло лежати мовчки. Рух на сусідній колії розігнав тривогу. Ешелони відходять, отже, все гаразд. Вона перевернулася на бік і обняла подругу. Даринка дихала часто, з присвистом, ніби їй бракувало повітря.

— Ти навіщо так дихаєш? — пошепки запитала Зорка.

— Пити хочеться, — не відразу озвалася Даринка. Вона намацала в темряві Зорчину руку. — Душно тут...