Торт у небі - Джанні Родарі

— Сидіти, сидіти… — буркотливо повторив синьйор Джепетто. — Але ж це сказано по-італійському! Отже, ми в Італії?! Вгамуй пса, хлопчику, і говори, не бійся.

— Сидіти, Дзорро! Спокійно! Еге ж, синьйоре, ми в Італії. У Римі.

— У Римі! — вигукнув синьйор Джепетто. — І треба ж так!

— А що, ви переплутали адресу? — запитав Паоло.

— Адресу?

— Я хотів сказати, що торт, певно, мав приземлитися в якомусь іншому місці?

— Я бачу, ти мене прийняв за кондитера? Ні, мій хлопчику, я не кондитер, я тільки великий невдаха.

— Але ви чудово розмовляєте італійською мовою.

— Я володію ще десятком інших мов так само добре, як і рідною.

— Себто марсіянською? — ризикнув запитати Паоло.

— Марсіянською? — здивувався синьйор Джепетто. — А! Розумію! Тепер я розумію, чому тут стільки військових, гармат, ракет… Авжеж, авжеж! Інакше й бути не могло. Звісно, марсіяни… Знялася тривога… Вирішили, що це космічний корабель… Вторгнення з іншої планети… Боже мій, це ж мені кінець! Я пропаща людина!

У своєму відчаї дивний чужинець забув про Паоло, а той, оговтавшись цілком, сів на величезну зацукровану вишню, що її давно вже ревно облизував Дзорро.

— Мене звати Паоло, — сказав хлопчик, — а сестру — Ріта. Учора ввечері вона була тут зі мною. Зараз я не знаю, куди її відвезли.

— Паоло, — сказав синьйор Джепетто, — даруй, будь ласка, що я не називаю себе, але я не можу цього зробити. Моє ім'я — державна таємниця.

— А якої держави?

— І це таємниця. Не питай мене більше ні про що, все одно я не зможу тобі відповісти. А втім, я, здається, й сам забув, як мене звати насправді, таке секретне у мене ім'я. Зви мене просто — професор Дзета, якщо хочеш.

— Тоді я краще зватиму вас професор Джепетто.

— А хто це Джепетто?

— Як! Ви не знаєте казки про Піноккіо?

Професор Дзета мусив признатися, що ніколи не чув про таку казку.

Паоло, не гаючися, став розповідати йому славетну історію про Буратіно. Але професор слухав його недовго.

— Що, по-твоєму, оце все? — спитав він хлопчика, роблячи широкий жест рукою.

— Це прегарний торт, професоре! — відповів Паоло. — Найбільший і найнезвичайніший з усіх, які я будь-коли бачив! Летючий торт, найбільший з усіх летючих предметів, що будь-коли плавали у повітряному океані!

— Отже, торт! А я думав, що збожеволів, коли дібрав, що воно таке. Гадав, що то мені марення такі маряться: шоколадні, кремові, фісташкові… На жаль, це дійсність, гірка дійсність! Торт, не що інше, як безглуздий звичайнісінький торт!

— Безглуздий? Звичайнісінький? Гірка дійсність?

Професоре, що ви кажете?!

— Тобі цього не збагнути.

— Даруйте, але на шоколаді я чудово розуміюся і можу вас запевнити, що він першосортний.

— Це так. Він навіть не радіоактивний.

— Звідки ви знаєте?

— Я маю лічильника, там, у моїй печері. Лічильника Гейгера. Знаєш, що це таке?

— Прилад для вимірювання радіоактивності.

— Цілком вірно. У всьому цьому велетенському безглуздому торті немає ні краплі радіоактивності. Я прорив його вшир і вглиб, я обстежив його за радіусом у двадцятьох напрямках, виміряв поверхню, масу… І скрізь нульова радіоактивність! Ось чому я мало не збожеволів!

— Стривайте, а хіба це так погано, що торт не радіоактивний? Адже його можна спокійно їсти!

— Повторюю, тобі цього не зрозуміти.

— Тоді поясніть мені, в чім річ.

— Я поясню все, що зможу. Деяких подробиць, природно, я тобі не відкрию — це державна таємниця. Почну хоча б із того, що я вчений-атомник.

— Наш, із Землі?

— Так, так, звичайно. Ти й сам це бачиш.

— Близько шести місяців тому, — почав свою розповідь професор Дзета, — уряд доручив мені вивчити деякі незвичайні властивості атомного гриба. Ти знаєш, що таке атомний гриб?

— Навіть каміння це знає. Величезна отруйна хмара, яка утворюється після вибуху атомної бомби. Правильно?

— Десь так. Ця хмара має форму величезного гриба. Як відомо, цей гриб стає здобиччю вітрів: вони несуть його, куди хочуть…

— Отруюючи повітря, дощові хмари — все, що трапиться по дорозі. Чудово придумано, щоб сіяти згори всілякі хвороби!

— Проте уяви собі, що більша частина атомного гриба розчиняється в атмосфері, і він не діє так згубно, як міг би.

— Тим краще!

— Це як на кого. Мій хлопчику, ти нічого не тямиш в економіці. Навіщо втрачати дорогоцінну речовину?

— Ви, мабуть, хотіли сказати шкідливу речовину?

— Шкідливу — теж правильно. Мій уряд заклопотаний іншим. Якщо ми знайдемо спосіб керувати атомним грибом, то зможемо пересувати його в атмосфері, як і куди нам заманеться. Атомна хмара обертатиметься навколо земної кулі, мов маленький Місяць, і ми примушуватимемо її спускатися у потрібному місці на певну висоту, потім знову підійматимемо вгору і скеровуватимемо на іншу ціль. Подумай, адже тоді одна атомна бомба виконає таку роботу, начеб у нас їх був цілий склад!

— Яка розкіш! — вигукнув Паоло. — Просто чудово! Уявляю, що то буде за радість для тих, кому на голову впаде атомна бомба, а потім ще й атомний гриб із доставкою додому! Знаєте, професоре, непогано придумано!

— Це робиться задля економії, — відповів професор цілком серйозно, не відчуваючи іронії Паоло.

— Скажіть, професоре, а чи не. більше економії було б, якби зовсім не робити атомних бомб?

— Цього тобі не збагнути. Це пов'язано з політикою. А я політикою не цікавлюсь. Я тільки вчений. Вірніше — лихо мені! — був ученим…

— Ну, а що ж далі? Уряд вам доручив…

— Так,