Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

легке тремтіння простягнутої руки підтверджували здогад Голмса про його схильність до алкоголю. На ньому була поруділа куртка, застібнута на всі ґудзики, а на худих зап’ястках, що стирчали з рукавів, не видно було ні найменшої ознаки білизни. Він говорив глухо й уривчасто, старанно підбираючи слова, і справляв враження людини інтелігентної, яку не пошкодувало життя.

— Ми на кілька днів затримали капелюх і гуску, — повідомив Голмс, — оскільки весь час чекали, що ви надрукуєте в газетах оголошення зі своєю адресою. Не розумію, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач зніяковіло всміхнувся.

— У мене не так багато шилінґів, як колись, — зітхнув він. — Я був упевнений, що хулігани, котрі напали на мене, забрали з собою і капелюха, і гуску, і не хотів витрачати гроші даремно.

— Цілком слушно. Між іншим, нам довелося з’їсти вашу гуску.

— З’їсти?!

Наш відвідувач розхвилювався й підвівся зі свого крісла.

— Адже вона все одно зіпсувалася б, якби ми її не з’їли, — продовжував Голмс. — Але мені здається, що он та гуска на буфеті зовсім свіжа та важить приблизно стільки ж, отож замінить вам вашу птаху.

— О, звісно, певна річ! — містер Бейкер полегшено зітхнув.

— Але в нас від вашої птиці залишилися пір’я, лапки та зоб, тому, якщо ви бажаєте...

Бейкер гомерично зареготав.

— Хіба тільки на пам’ять про мою пригоду, — сказав він. — Навіть не знаю, навіщо мені тлінні останки моєї покійної знайомої! Ні, сер, дозвольте зосередити увагу на тій чудовій гусці, яку я бачу на буфеті.

Шерлок Голмс швидко перекинувся зі мною поглядом і ледь помітно стенув плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось ваша гуска, — сказав він. — До речі, не підкажете мені, де дістали таку птаху? Я дещо розумію в таких речах і, зізнаюся, рідко бачив настільки вгодований екземпляр.

— Охоче, сер, — мовив Бейкер, піднявся й засунув під пахву свого нового гусака. — Наша невелика компанія частенько навідує корчму «Альфа», що неподалік від Британського музею. Ми, як ви розумієте, проводимо в музеї цілий день. Цього року хазяїн нашого шинку Віндіґет, чудовий чоловік, заснував «гусячий клуб». Виплачуючи по кілька пенсів на тиждень, кожен із нас до Різдва отримує гуску. Я вже повністю виплатив свою частку. Решту ви знаєте. Вельми зобов’язаний вам, сер, адже незручно поважному чоловікові мого віку носити шотландську шапчину.

Він вклонився нам із комічно врочистим виглядом і ви­йшов.

— З Генрі Бейкером залагоджено, — зазначив Голмс, зачинивши за ним двері. — Цілком очевидно, що він і гадки не має про коштовний камінчик. Ви голодні, Ватсоне?

— Не дуже.

— Тоді пропоную перетворити обід у вечерю й негайно вирушити гарячими слідами.

— Із задоволенням.

Був морозний вечір, і нам довелося одягти зимові плащі й обмотати шиї шаликами. Зорі холодно сяяли на безхмарно ясному небі, і пара від дихання перехожих нагадувала димки від пострілів із безлічі револьверів. Чітко та твердо лунали вулицями наші кроки. Ми йшли по Вімпол-стрит, Гарлі-стрит, через Віґмор-стрит, вийшли на Оксфорд-стрит і за чверть години опинилися в Блумсбері, біля корчми «Альфа», скромного закладу на розі однієї з вулиць, що ведуть до Голборна. Голмс увійшов у бар і замовив дві гальби пива у червонопикого шинкаря в білому фартуху.

— У вас, мабуть, чудове пиво, якщо воно не гірше за ваших гусей, — зауважив Голмс.

— Моїх гусей?

Шинкар, здавалося, був здивований.

— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв із Генрі Бейкером, членом вашого «гусячого клубу».

— А! Тепер розумію. Але, бачте, сер, гуси не мої.

— Справді? А чиї ж?

— Я купив дві дюжини гусок в одного гендляра в Ковент-Ґардені.

— Та невже? Я знаю декого з них. У кого ж ви їх купили?

— Його прізвище Брекинридж.

— Ага! Ні, Брекинриджа я не знаю. Ну, за ваше здоров’я, добродію, і за процвітання вашого закладу! На добраніч!

— А тепер до містера Брекинриджа, — видихнув Голмс, виходячи на мороз і застібаючи плаща. — Не забудьте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюга всього лише гуска, а до іншого його кінця прикутий чоловік, котрому загрожує щонайменше сім років каторги, якщо ми не доведемо його невинність. Можливо, втім, що наші пошуки виявлять, що винен саме він, але, у будь-якому разі, у наших руках нитка, що вислизнула з рук поліції та випадково потрапила до нас. Ходімо ж, тримаючись за неї, до кінця, яким би сумним він не виявився. Отже, повертаймо на південь, і кроком руш!

Ми перетнули Голборн, пішли по Енделль-стрит і ви­йшли на Ковентґарденський ринок через якісь нетрі. На одній із найбільших крамниць було написано «Брекинридж». Господар, чоловік із конячою фізією та пещеними бакенбардами, допомагав хлопчикові замикати віконниці.

— Доброго вечора! Який мороз, га? — загомонів Голмс.

Гендляр кивнув і кинув запитальний погляд на мого приятеля.

— Усіх гусей, вочевидь, ви вже розпродали, — продовжував Голмс, вказуючи на порожній мармуровий прилавок.

— Завтра вранці можете отримати навіть п’ятсот штук.

— Завтра вони мені ні до чого.

— Он у тій крамниці, де світиться, дещо залишилося.

— Авжеж, але мене послали до вас.

— Хто ж?

— Господар «Альфи».

— А, так! Я відіслав йому дві дюжини.

— Гарні були гуси! Звідки ви їх дістали?

На мій подив, від цього запитання продавець оскаженів.

— Слухайте, містере, — сказав він, підіймаючи голову й взявшись за боки, — чого ви хочете? Кажіть, що треба.

— Я й кажу. Хочу знати, хто продає вам тих гусей, яких ви постачаєте в «Альфу».

— А я не скажу.

— Не скажете — і грець із вами. Дуже треба! Цікаво, чому ви скипіли через таку дрібницю?

— Скипів? Мабуть, на моєму місці й ви б окропом бризкали, якби до вас так чіплялися! Я виплачую гарні гроші за хороший товар, і, здавалося б, справі кінець. Але ж ні: «Де гуси?», «У кого ви їх купили?», «Кому продали?» і «Скільки берете за ваших гусей?». Можна подумати, що на цих гусках світ клином зійшовся, коли послухаєш, який через них здійняли галас!

— Я не маю жодного стосунку до тих людей, котрі чіпляються до вас із розпитуваннями, — недбало зронив Голмс. — Не хочете говорити — ну, і біс із вами. Але я розуміюся на птахівництві й посперечався на п’ять фунтів стерлінґів, що гуску, яку я з’їв, вигодували в селі.

— Амба вашим фунтам! Бо гуска міська! — вигукнув продавець.

— Не може бути!

— А я кажу — міська!

— Нізащо не повірю!

— Може ви думаєте, що знаєтеся на птиці краще за мене, хоча я цією справою займаюся мало не з пелюшок? Кажу вам, усі гуси, продані в «Альфу», вигодувані не в селі, а в місті.

— Ви ніколи не примусите мене повірити в таку безглуз­дість.

— Хочете закластися?

— Це означало б просто відібрати у вас гроші. Не сумніваюся, що маю рацію. Але я згоден поставити соверен лише для того, щоб провчити вас за впертість.

Гендляр похмуро всміхнувся.

— Принеси мені книги, Білле, — звелів він.

Хлопчисько приніс дві книжки: одну тоненьку, а другу велику, заяложену — і поклав їх на прилавок під лампою.

— Ну,