Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

— Ну, і що ж?

— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Ось тут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а число після кожного прізвища позначає сторінку у великій книзі, де ведуться їхні рахунки. А цю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Погляньте-но на третє прізвище. Прочитайте його вголос.

— «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117, сторінка 249», — прочитав Голмс.

— Правильно. Тепер відкрийте 249-ту сторінку у великій книзі.

Голмс відкрив потрібну сторінку.

— Ось: «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117 — постачальниця дичини та яєць».

— А що засвідчує останній запис?

— «Грудень, двадцять другого. Двадцять чотири гуски по сім шилінґів шість пенсів».

— Правильно. Запам’ятали? А внизу?

— «Продано містерові Віндіґету, «Альфа», по дванадцять шилінґів».

— Ну, що тепер скажете?

Шерлок Голмс, здавалося, дуже засмутився. Вийняв соверен із кишені, жбурнув його на прилавок, обернувся й мовчки вийшов із понурим виглядом. Пройшовши кілька метрів, він зупинився під ліхтарем і зареготав своїм особливим, щирим і безгучним сміхом.

— Якщо ви бачите людину з такими вусами й такою червоною хустиною в кишені, то можете витягнути з нього все, запропонувавши йому на щось закластися, — сказав він. — Я переконаний, що й за сто фунтів мені ніколи не вдалося б отримати в нього таку докладну інформацію, яку я одержав, побившись із ним об заклад. Отже, Ватсоне, мені здається, що ми майже до кінця розплутали цю загадкову справу. Єдине, що нам залишилося вирішити — чи підемо ми до цієї місіс Окшот зараз, чи відкладемо наші відвідини до ранку. Зі слів того чолов’яги ясно, що цією справою цікавиться ще хтось, крім нас, і я...

Гучний галас, що раптово долинув із крамниці, яку ми тільки-но покинули, не дав Голмсу закінчити. Обернувшись, у жовтому світлі хиткої лампи ми побачили маленького червонопикого чоловічка. Брекинридж стояв на порозі крамниці й люто махав перед ним кулаками.

— Годі з мене і вас, і ваших гусей! — лементував Брекинридж. — Проваліться ви всі під три чорти! Якщо ще раз хтось причепиться до мене з такими безглуздими запитаннями, я спущу на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот, їй я відповім. А ви тут із якого дива? Я що, ваших гусок купив?

— Ні, але все ж одна з них моя, — заскиглив чоловічок.

— Ну, і питайте про неї тоді в місіс Окшот!

— Вона мені звеліла дізнатися у вас.

— Питайте хоч у прусського короля! З мене годі! Все! Забирайтеся геть!

Він люто кинувся вперед, і чоловічок шпарко зник у темряві.

— Ага, нам, здається, не доведеться йти на Брикстон-роуд, — прошепотів Голмс. — Підемо поглянемо, чи ми не зможемо якось використати того чоловічка.

Пробираючись між купками роззяв, котрі вешталися навколо освітлених яток, мій приятель хутко наздогнав чоловічка й поклав йому руку на плече. Той негайно обернувся, і при світлі газового ліхтаря я побачив, що він дуже зблід.

— Хто ви такий? Що вам треба? — спитав він тремтячим голосом.

— Даруйте, — м’яко видихнув Голмс, — але я випадково почув, яке запитання ви задали цьому продавцю. Гадаю, що можу бути вам корисний.

— Ви? Хто ви такий? І звідки змогли дізнатися, що мені треба?

— Моє ім’я Шерлок Голмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.

— Але про те, що мені потрібно, ви нічого знати не можете.

— Прошу вибачити, але я знаю все. Ви намагаєтеся розшукати сліди гусок, проданих місіс Окшот із Брикстон-роуд гендляреві на ім’я Брекинридж, які він продав містеру Віндіґету, власнику «Альфи», а той, своєю чергою, своєму «гусячому клубу», членом якого є Генрі Бейкер.

— О, сер, ви якраз той самий чоловік, із яким я жадав би зустрітися! — вигукнув чоловічок, простягаючи тремтячі руки. — Я просто не можу висловити вам, наскільки це все важливо для мене!

Шерлок Голмс зупинив візника, котрий проїжджав повз них.

— У такому разі краще поговорити в затишній кімнаті, аніж тут, на вітряній ринковій площі, — запросив він. — Але перш ніж ми вирушимо в дорогу, скажіть, будь ласка, кому я маю задоволення надавати посилену допомогу?

Чоловічок на мить завагався.

— Мене звати Джон Робінсон, — сказав він, відводячи погляд.

— Ні, ні, ваше справжнє ім’я? — ласкаво наполягав Голмс. — Завжди набагато зручніше діяти під власним ім’ям.

Бліді щоки незнайомця запашіли рум’янцем.

— У такому разі, — сказав він, — моє справжнє ім’я Джеймс Райдер.

— Оце правильно. Ви служите в готелі «Космополітен». Сідайте, будь ласка, у кеб, і незабаром я розповім вам усе, що забажаєте дізнатися.

Маленький чоловічок не рушив із місця. Він позирав то на одного, то на другого з нас, і в його очах надія змінювалася переляком. Було видно, що він не знав, чекає його біда, чи велике щастя. Нарешті він таки сів до екіпажа, і за півгодини ми вже були у вітальні на Бейкер-стрит.

Дорогою ніхто не промовив ні слова. Але наш супутник так голосно дихав, так міцно стискав і розтискав долоні, що й без слів було ясно, в якому нервовому збудженні він перебував під час їзди.

— Ну, ось ми й вдома! — весело зауважив Голмс. — Що може бути кращим за розпалений камін у таку негоду! Ви, здається, змерзли, містере Райдер. Сідайте, будь ласка, у плетене крісло. Я тільки одягну домашні капці, і ми відразу займемося вашою справою. Ну, ось! Хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Мабуть, точніше, із тією гускою? Мені здається, вас цікавила лише одна з них — біла, з чорною смужкою на хвостику...

Райдер аж затріпотів від хвилювання.

— О, сер! — скрикнув він. — Ви можете мені сказати, де зараз ця гуска?

— Вона тут.

— Тут?

— Атож. І вона виявилася незвичайною птахою. Не дивно, що ви так нею зацікавилися. Після смерті вона знесла яйце, гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моєму музеї.

Наш відвідувач піднявся, захитався, і правою рукою вчепився за дошку каміна. Голмс відімкнув сейф, звідки витягнув блакитний карбункул, що виблискував, наче зірка, холодним яскравим переливчастим світлом. Райдер стояв зі спотвореним обличчям, не знаючи, чи вимагати камінь собі, чи відмовитися від будь-яких прав на нього.

— Гра програна, Райдере, — спокійно заявив Шерлок Голмс. — Тримайтеся міцніше на ногах, інакше впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти, Ватсоне. Він ще недостатньо міцний, щоб чинити злочини з холодним серцем. Дайте йому хильнути бренді. Так. Тепер він трохи схожий на людину. Ну й нікчема!

Райдер захитався й мало не впав на підлогу, але від алкоголю його щоки порожевіли, і гість сів, злякано зиркаючи на свого викривача.

— Я знаю майже все, і в моїх руках є практично всі докази, тому вам небагато доведеться додати. Однак цю дещицю маєте розповісти нам негайно, щоб у справі не залишилося ні найменшої неясності. Звідки ви дізналися, Райдер, про цей блакитний карбункул графині Моркар?

— Мені розказала про нього Кетрін К’юсак,