Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

Наш відвідувач залпом хильнув бренді, і його обличчя знову порожевіло. Підозріло поглянувши на поліційний протокол, він розпочав свою незвичайну оповідку.

— Я неодружений, — сказав він. — Чоловік я товариський, маю багато друзів. Серед них — сім’я пивовара на прізвище Мелвілл, котрий уже покинув справи й живе в маєтку Елбемерл-Меншн у Кенсінґгоні. За його столом я кілька тижнів тому познайомився з хлопцем на прізвище Ґарсія. Як я зрозумів, він був іспанцем і мав якийсь стосунок до іспанського посольства. Він чудово спілкувався англійською та вирізнявся хорошими манерами. Це був, мабуть, найвродливіший чоловік із усіх, кого я зустрічав.

Якимось чином ми з цим парубком близько потоваришували. Він, здавалося, із самого початку був до мене прихильним, і не минуло двох днів із часу нашого знайомства, як він навідав мене в моїй оселі. Слово за словом, й усе скінчилося тим, що він запросив мене пожити кілька днів у нього у Вістерія-Лодж, це між Ешером та Окшоттом. Учора ввечері я, дотримуючись обіцянки, подався до Ешера.

Ґарсія описував мені своє обійстя. Він жив там із вірним слугою, співвітчизником, котрий йому в усьому допомагав. Цей хлопчина розмовляв англійською й вів усе господарство в будинку. Ще Ґарсія згадував, що в нього чудовий кухар-мулат, котрого він підібрав під час своїх мандрів. Також він додав, що той смачно готує. Пам’ятаю, як Ґарсія зауважив, що він не очікував знайти такий дивний будинок у самому серці Суррею, і я з цим погодився, хоча потім виявилося, що він набагато дивніший, ніж я думав.

Я прибув на місце — це за дві милі на південь від Ешера. Будинок цікавий своєю архітектурою, стоїть віддалено від дороги, до нього веде звивиста під’їзна алея, обсаджена з двох боків вічнозеленим чагарником. Це старовинна споруда, яка явно потребує ремонту. Коли мої речі вивантажили на зарослу травою доріжку перед заляпаними безбарвними дверима, я засумнівався, чи розумно вчинив, вирушивши до людини, котру майже не знаю. Однак він сам відчинив мені й вельми приязно привітався. Мене доручили слузі, меланхолійному смаглявому чоловіку, котрий узяв мій саквояж і провів мене в призначену мені спальню. Будинок був якийсь похмурий. Вечеряли ми наодинці, і хоча господар щосили намагався мене розважити, думки його, здавалося, весь час блукали десь далеко, та й розмовляв він настільки бурхливо та незрозуміло, що я насилу його розумів. Він безперестанку постукував пальцями по столу, гриз нігті та виявляв інші ознаки нервового збудження. Сам обід не був ні добре сервірований, ні смачно приготований, а присутність похмурого мовчазного слуги ніяк не сприяла пожвавленню атмосфери. Можу запевнити, що багато разів упродовж цього вечора мені спадало на думку, що треба знайти якийсь слушний привід і повернутися додому до Лі.

Пригадую одну деталь, що може мати стосунок до тієї справи, яку ви, шановні правоохоронці, розслідуєте. Тоді я не надав цьому значення. Коли обід закінчився, слуга подав господареві записку. Я помітив, що після цього той став ще похмурішим і здичавілішим, ніж раніше. Він облишив спроби підтримувати розмову та сидів тепер, безперервно курячи цигарки та занурившись у власні думки, ні словом не обмовившись, про що думає. Близько одинадцятої я з радістю пішов спати. Через якийсь час Ґарсія зазирнув до моєї кімнати — я на той час уже згасив світло — і спитав, чи я не дзвонив. Я заперечив. Він вибачився, що потурбував мене такої пізньої пори — було, як він сказав, близько першої години ночі. Після цього я міцно заснув аж до ранку.

Тепер підходжу до найцікавішої частини моєї історії. Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Зиркнувши на годинник, я побачив, що вже близько дев’ятої ранку. Я настійливо наголосив напередодні, щоб мене розбудили о восьмій, і був дуже здивований такою забудькуватістю. Схопившись, я подзвонив слузі. Жодної реакції. Я знову й знову смикав шворку дзвінка. Результат був таким самим. Тоді я вирішив, що дзвінок зламаний. Так-сяк одягнувшись, я в огидному настрої поквапився вниз, щоб попросити теплої води для вмивання. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що там нікого немає. Я вийшов у коридор і голосно гукнув. Тиша. Тоді я обійшов усі кімнати. Ніде не було ні душі. Увечері господар показував мені, де його спальня. Я постукав у двері. Відповіді не отримав. Натиснув на клямку й увійшов. Кімната була порожня, ліжко — застелене. Ґарсія зник разом із усіма. Усі троє чужинців — господар, лакей і кухар — щезли! Так закінчився мій візит до Вістерія-Лодж.

Голмс усміхнувся та потер руки, подумки додавши цей дивний інцидент до своєї колекції надзвичайних подій.

— Ваша історія, наскільки я розумію, абсолютно унікальна, — сказав він нашому відвідувачу. — Можна спитати вас, сер, що ви робили далі?

— Я оскаженів. Спочатку мені спало на гадку, що я став жертвою якогось дивного та безглуздого розіграшу. Я склав речі, зачинив за собою вхідні двері й з валізою в руках подався до Ешера. З’явившись в офісі братів Алленів, котрі керують земельною власністю в тій місцевості, я дізнався, що будинок, який я тільки-но покинув, здали в оренду. Мені здалося, що навряд чи його винайняли заради того, щоб мене розіграти, і що суть справи, ймовірно, у тому, що господар зник, аби не платити за оренду. Березень закінчується — якраз кінець кварталу. Однак виявилося, що це не так. Агент подякував мені за попередження, але сказав, що орендна плата виплачена авансом. Тоді я вирушив до Лондона й відвідав іспанське посольство. Цього чоловіка в установі не знали. Потім я зайшов до Мелвілла, у чиєму будинку вперше зустрів Ґарсію, але з’ясувалося, що той знав його, може, навіть гірше, ніж я сам. Нарешті, отримавши від вас відповідь на свою телеграму, я прийшов до вас, оскільки чув, що ви — людина, здатна дати добру пораду в складній ситуації. Однак із того, що ви тут сказали, інспекторе, я збагнув, що ви можете продовжити мою розповідь, і що сталася якась трагедія. Можу вас запевнити, що кожне сказане мною слово — чистісінька правда й що крім того, що я зараз розповів, більше нічого про долю цього чоловіка не знаю. І моє єдине бажання — допомогти закону, чим тільки зможу.

— Не сумніваюся в цьому, містере Скотт Екклз, — відповів інспектор Ґреґсон вельми доброзичливим тоном. — Абсолютно ніяких сумнівів. Маю сказати, що все у вашій оповідці відповідає фактам, які маємо й ми. Наприклад, записка, яку принесли під час обіду. Вам вдалося помітити, куди вона щезла?

— Ще б пак. Ґарсія зім’яв її та жбурнув до каміна.

— Що ви на це скажете, містере Бейнс?

Сільський детектив був гладким дебелим рудоволосим чоловіком, чиє обличчя не виглядало грубим лише через надзвичайно світлі очі, майже приховані бровами, та масивні складки щік. Ледаче всміхнувшись, він вийняв із кишені зім’ятий опалений папірець.

— Там була камінна решітка, містере Голмс. Він не докинув папірець до вогню, і я витягнув записку неушкодженою з-під