Чого верблюди сумні - узбецька казка

Був такий час, коли у верблюда були гіллясті роги й довгий густий хвіст. І був з нього такий красень, що другого такого і не знайшлося б серед тварин.

Одного разу стоїть верблюд коло річки та солодкою водичкою спрагу тамує. Аж тут біжить до нього олень.

– Любий братику,– каже,– позич мені свої роги. Запросили мене на свято, хочеться мені там похизуватися такими гарними рогами. Завтра повернуся й віддам їх тобі тут, на цьому самому місці. Виручи, братику.

Виручив його верблюд, позичив оленю свої роги. Тільки нахилився до води, аж тут кінь підбіг. Важко дихає, але дуже привітно ірже. Та й каже:

– Любий братику, позич мені свого довгого хвоста. Запросили мене взяти участь у перегонах і якось незручно – без хвоста. Воно і вигляд привабливіший з хвостом та й бігти легше. Завтра повернуся й віддам, цілого-цілісінького. Виручи, братику.

Виручив і його верблюд, позичив коневі хвоста.

А коли настало завтра, не дочекався він ані оленя, ані коня. І ще багато-багато днів чекав він на тому місці своїх невірних друзів. Усе стояв та стояв на березі річки й дивився »далину дедалі безнадійнішим поглядом. Навіть воду пити не наважувався, боявся прогледіти, як бігтимуть кінь чи олень.

А ті так і не прийшли.

Оце відтоді й не стало у верблюдів ані гарних рогів, ані густого, довгого хвоста. Відтоді й призвичаїлись вони дивитися вдалину сумним, сповненим чекання поглядом. І навіть воду тепер п’ють рідко-рідко.

А що ж олень? Утік він далеко-далеко, сховався у лісах, до степу більше й не потикався. Ходить і досі з гарними гіллястими рогами. Але ж вони у нього не власні, через те й відпадають щороку.

І кінь з того часу бігає з довгим, густим хвостом. Але уникає верблюда, намагається з ним не стрічатися. Мабуть, соромиться таки за те, що ошукав свого приятеля. А віддати хвоста – жалко.