Суд голомозих - азербайджанська казка

Там, де сонце першими промінцями торкається землі, жив-поживав один шах. Усе життя правитель змушував підданих себе розважати, а про державні справи та людські негаразди й чути не хотів.

Якось удень, коли володар звично проводив час у розвагах, біля палацу з’явився дуже дивний чоловік. У чудернацькому паперовому ковпаку, з дерев’яним кресалом і мечем, він вимагав зустрічі з шахом.

Правитель, вирішивши, що цей кечал неабияк його повеселить, погодився прийняти.

− Ходімо зі мною: тебе кличе шах! – раптом заявив гість замість того, щоб шанобливо вклонитися.

− Який іще шах? – посміхнувся володар.

− Звичайний! Ходімо!

Володар кивнув візиру, мовляв, ходімо повтішаємося. Вбравшись в одяг простих людей, шах із радником подалися слідом за диваком. На базарному майдані побачили ще двадцятьох чоловіків із поголеними головами, а поруч на камені, немов на троні, сидів кечал у паперовій короні:

− Ти той самий шах?

– Саме «той», – насмішкувато відповів правитель.

− Який розсудив Салеха й Валеха?

− А що, може, несправедливо?

− Сідайте. Зараз побачите, – вказав кечал на місце біля стіни.

Шах із візиром усілися. Майдан наповнилася людом, і коронований паперовою прикрасою дивак проголосив:

− Мешканці славного міста, слухайте історію… Жили-поживали два брати. Старшого звали Валех, а молодшого – Салех. Після смерті батька Валех забрав весь статок, отож Салех залишився ні з чим. Гроші та багатство допомогли старшому стати заможним купцем, а молодший ледве зводив кінці з кінцями.

– Як же прогодувати сім’ю? – бідкався чоловік, а потім надумав податися до сусіднього міста.

Там найнявся до купця на умовах, що хазяїн годуватиме, а за роботу розрахується в кінці року. Та одного разу, йдучи вулицею міста, наймит зустрів старшого брата. Дізнавшись про неврожай і нужденне становище сім’ї, Салех звернувся до господаря:

− Хазяїне, я згоден служити ще один рік. Будь-яку роботу виконуватиму. Розрахуйся зі мною за минулий рік – через знайомого надішлю допомогу сім’ї.

Отримавши гроші, бідняк купив діамант і приніс його Валеху, щоб той передав дружині. Салех сподівався, що на виторгувані за коштовність гроші жінка з дітьми потихеньку житимуть, поки він не повернеться.

Минув іще один рік, і Салех повернувся додому. Сім’я потерпала від бідності, а про діамант нічого не чула. Проте Валех стверджував, що передав коштовність у присутності свідків…Цієї миті дивак у паперовій короні зітхнув, а за хвилину продовжив:

– Хто говорить правду, а хто ні – зараз з’ясуємо. Приведіть першого свідка.

На середину майдану вийшов чоловік.

− Розкажи все, що знаєш про коштовність, − почав допит кечал.

− На моїх очах купець Валех передав дружині Салеха діамант, який надіслав їй…− Може, ти помиляєшся?.. – зупинив чоловіка ватажок голомозих. – Усі кажуть, це був не діамант, а золото!

− Ну-у-у, певно, так і було, – почесав потилицю нахаба. – Точно! Таки золото!

Коли перший свідок пішов, покликали другого.

− Перш ніж говорити, добре подумай, – попередив дивак у паперовій короні, зручніше вмощуючись на камені. – Тому що до тебе стверджували, що Валех привіз дружині Салеха золото. А ти що скажеш?

− Якщо Салех стверджує, то правда. Я на власні очі бачив саме золото.

Привели третього свідка, який присягнувся, що бачив срібло. А четвертий і взагалі зізнався, що це були паперові гроші.

Суд скінчився. Шах, здавалося, хотів розчинитися в повітрі – його обличчя палало від сорому. Коронований же паперовою прикрасою дивак оголосив вирок:

− Отож наш суд виявив, що всі чотири свідки Валеха казали неправду. Вони нічого не бачили й не могли бачити, адже нахаба привласнив коштовність! Наказую забрати діамант у Валеха й віддати Салеху. До того ж оштрафувати старшого брата за крадіжку на п’ять діамантів на користь Салеха. З кожного свідка за неправдиві свідчення стягнути суму, що дорівнює ціні коштовності. Суддю, який упереджено розглядав справу, покарати таким же штрафом. Шах, який затвердив вирок, не розглянувши справи, хай привселюдно вибачиться перед Салехом і його дружиною.

Візир, почувши слова дивака в паперовій короні, ледь не луснув від обурення:

− Правителю, навіщо все це терпиш?! Слухаєш нерозумні вироки якихось голомозих жебраків!

− Справедливі вироки, приятелю, справедливі… − виправив радника шах.

Ось так суд кечалів змусив володаря змінитися. Кажуть, відтоді правитель став справжнім взірцем мудрості та справедливості.