Мудра дівчина - українські народні

Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже: – Потроху відробиш мені за неї. Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові: – Віддай мені корову назад! Той каже: – Брате! Я ж тобі за неї відробив! – Що ти там відробив, – як кіт наплакав тієї роботі було, а то таки корова! Віддай! Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні, – то він і каже їм: – Хто відгадає мою загадку, того й корова буде. – Кажіть, пане! – Слухайте: що в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете. Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі: – От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде! Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається: – Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав? – Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я не надумаю, що воно й є. – А яка ж загадка, тату? – Маруся питає. – Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? – Е, тату, ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути. – Чи ба? – каже батько. – Адже й справді так! Так же я й панові казатиму. Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає: – Ану, відгадали? – Відгадали, пане, – кажуть обидва. От багатій зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже: – Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші! – Е, брешеш, брешеш! – каже пан. Тоді до вбогого: – Ану, ти! – Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває. – Правда, правда! – каже пан. – Ну, а прудкіш що? – Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш. – Так! Ну, а миліш? – питає він. – А миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути. – Так, усе! – говорить пан.– Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам де повідгадував, чи тобі хто сказав? – Та що ж, пане, – каже вбогий, – в мене дочка Маруся, – так це вона мене так навчила. Пан аж розсердився: – Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо. Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питав його: – Чого ви, тату, плачете? – Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання. А дочка взяла горщечок каші та й каже: – Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому нехай він виоре, посіє цю кашу і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць. Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже: – Так і так дочка казала. Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дав чоловікові й каже: – Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо. Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічав його дочка й каже: – Чого ви, тату, плачете? – Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна. Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже: – Несіть до пана, нехай із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон. Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові: – Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо! Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці: – Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так. І розказав їй усе. Маруся каже: – Не журіться, тату, – все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця. Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам: – Прицькуйте її собаками! Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже: – Ось вам, пане, гостинець. – Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно! А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає: – Чого вам, люди добрі? Один каже: – Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша. А другий чоловік каже: – Ні, брехня, – моя! Розсудіть нас, пане! От пан думав, думав та й каже: – Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить, – та й привела. От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знав, куди йому й бігти,– взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знав, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже: – Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела. Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть. Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.