Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

і гормональні викиди, і реакція мигдалеподібного тіла, яке перше реагує на стрес, змушуючи нас почуватись у небезпеці та провокуючи на напад, утечу чи заніміння. Загалом проблема будь-­якого скривдження у тому, що це велике потрясіння для нервової системи — стрес, у якому порушується відчуття стабільності та безпеки. Що ж до дзеркальних нейронів, то їх можна вважати відповідальними за поширення агресії у світі, її передачу з покоління в покоління, яку можна зупинити, лише зупинивши саму агресію.

Оля, чия історія описана на початку теми, майже не бачила тата, вона переважно чула його, а от в контакті найбільше перебувала з мамою. І саме мамина поведінка є для неї зразком — мовчати, уникати з’ясування стосунків, терпіти й боятися.

В одній загалом дуже детальній і добрій рецензії на мою першу книгу з цього циклу «Виховання без нервування...» авторка висловила своє здивування тим, що я подекуди акцентую увагу на фізичному скривдженні дітей. Ось її запитання та побажання: «Хіба в нашій культурі присутня надміра фізичної сили у вихованні дитини? Можливо, у середовищі мені знайомих людей про це ніхто не оговорюється, можливо, закон щодо фізичної сили робить свій вплив на свідомість, але я б дуже хотіла, щоб ці слова зникли в клієнтській свідомості та з наступного видання книжки». Цей відгук змусив мене замислитись і самій переглянути текст.

Авторка рецензії має цілковиту рацію. Через свій фах я зустрічаюсь зі скривдженими дітьми та дорослими, які мали такий досвід у дитинстві, а ще з батьками, які через втому та особисті проблеми зриваються час від часу. І правда в тому, що я теж хотіла б зупинити скривдження, передусім через причину його заразності. Нехай дзеркальні нейрони працюють на відбиття радості, замилування, гордості, віри в себе та інших. І, можливо, це звучатиме трохи патетично, але, створюючи психологічну та фізичну безпеку для наших дітей, ми убезпечуємо не більше не менше — цілий світ.

Нещодавно мала невеличку дискусію зі своїм другом-­непсихологом. Він переконував мене в тому, що люди не змінюються, а якщо таке і відбувається, то це катастрофа, яка може призвести навіть до того, що людина може втратити глузд. «Я як був хуліганом, так і лишився! Просто підріс трохи!» — наводив він свої аргументи. Я знаю його з дитинства, як і його старшого брата, як і їхнього тата, який вибігав у двір з закачаними рукавами з’ясовувати стосунки з кривдниками своїх синів. Пам’ятаю всіх трьох з симетричними синцями різної форми та розміру, просто бачу, як йдуть з якихось розборів додому — биті та задоволені, що побили інших. Мій друг і зараз може бути різким і запальним, але зараз він тато дівчинки та чоловік дуже спокійної, я б сказала, медитативної жінки. Вони мають свій будинок, і щоранку їх можна бачити крізь вікна або у садку за йогою. Власне, я просто запитала його: «Коли ти останній раз бився?» «Ну-у-у, до весілля, напевне…» А от його тато буквально вчора гнав камінцями з двору випадкового безхатченка.

  Як зміцнити дитячу самоцінність

Психологічну потребу в безумовній любові ще називають потребою в любові, яка не дає оцінок, і прийнятті. Ідеться про те, що батьки люблять та приймають свою дитину без жодних умов, оцінок або вимог стати кращою — лише за фактом її існування. Діти, чия потреба в безумовній любові задоволена, ростуть з глибокою вірою в те, що вони є хорошими, любленими, вартими любові та поваги. У дитинстві та дорослості вони не мають витрачати сил на те, щоб заслужити любов чи довести комусь свою кращість. Вони просто живуть, насолоджуються життям та дарують безумовну любов іншим. А ще вони є впевненими в собі та міцно стоять на ногах, адже в них за плечима незмінна батьківська любов. Піклуватися про потребу в безумовній любові означає любити дитину без надлишкових очікувань і вимог, любити в будь-­якому емоційному стані та за будь-якої поведінки, а ще дозволяти бути собою і вміти бачити сильні сторони.

Не знаю, чи є щось важче, ніж постійно недооцінювати себе, вважати недостатньо розумним, добрим, красивим; повсякчас перейматись тим, чи вартий ти любові та поваги з боку інших, і страждати від власної недосконалості. Не знаю, чи є щось виснажливіше, ніж намагатися заслужити все це чемною поведінкою, високими оцінками, гарною роботою, ідеальним порядком, постійним вдосконаленням свого тіла й підкресленням краси.

Світ, у якому я не маю впевненості у власній цінності й прийнятності, — ніби будинок без фундаменту, який постійно потребує додаткового зміцнення, аби не впасти та не зруйнуватись. Людина без стійкої впевненості у власній цінності та без самосприйняття так само потребує укріплень — це запевнення, компліменти, посади, грамоти, дипломи, високі оцінки, достойні зарплати. Звісно, це приємно кожному з нас, це додає сил та допомагає твердіше стояти на землі. Однак, якщо всі ці підсилювачі цінності забрати в людини, яка впевнена в собі, вона, звісно, засмутиться, однак зможе оговтатись і йти далі. Що ж відбудеться з невпевненою в собі людиною, яка не вірить, що достойна любові та поваги, якщо її перестануть хвалити, ставити за приклад та присуджувати перші місця? Вона впаде, як той будинок без міцного фундаменту, впаде — в апатію, депресію, тривогу, алкоголь, наркотики тощо.

Батьки можуть задарувати дитину книжками, можуть відкрити перед нею захопливий світ подорожей, записати в найцікавіші гуртки, віддати у найпрестижніші школи та найняти найкрутіших репетиторів для того, щоб допомогти стати впевненою й успішною зараз та в майбутньому. Вони можуть платити їй гроші за кожну високу оцінку, можуть заохочувати подарунками за гарно складений іспит, можуть додавати години в Інтернеті за вивчені іноземні слова. Батьки можуть перевернути світ заради успіху своєї дитини. Усе це добре, але марно, якщо вони не зроблять найголовнішого — не навчать дитину цінувати та приймати себе різну — успішну й таку, що зазнала поразки; сильну й таку, що не може втримати сліз; бездоганну й таку, що робить помилки.

Найчастіше батьків дивує та збурює те, що дітям можна й треба дозволяти слабкості, а ще те, що в слабкостях дітей потрібно розраджувати та жаліти, а не докоряти й змушувати зібратися. «Саме так вирощують слабаків!» — це те, що я зазвичай чую після того, як кажу щось подібне батькам на консультаціях чи виступах. Насправді для того, щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості.

Будь-яка система підготовки психотерапевтів передбачає, що вони мають оволодіти навичками піклування про себе, своє психічне здоров’я та добробут. Іншими словами, вони мають навчитися любити себе, а ще дозволяти собі бути неідеальними та робити помилки. Вони мають вміти планувати свій графік так, щоб відпочивати і не перевтомлюватися; мають зупиняти роботу не тоді, коли вона ідеально зроблена, а коли вона достатньо хороша; мають передавати значну частину відповідальності за успіх в роботі клієнту, який також має добряче працювати; а ще мають визнавати, що вони не компетентні у всьому і не можуть вирішити всіх проблем, що вони люди зі своїми слабкостями. Лише тоді вони не згорять в роботі і зможуть допомогти іншим. Чи реально це для людини, яка потребує постійного підкріплення своєї цінності похвалою та визнанням? Звісно ні.

Знати, що я та інші