Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

вередує, і коли не слухається, і коли відмовляється вчасно засинати, і коли засиджується за ноутбуком, вона все одно любить його. Їй може не подобатися те, що він робить або як поводиться, але його, свого синочка, вона любить завжди. Мені дуже близька ця історія, адже вона про те, що ми маємо прищепити своїм дітям, — глибоку впевненість у тому, що ми любимо їх завжди і будь-якими. Нам можуть не подобатись їхні вчинки, нас можуть засмучувати їхні шкільні оцінки, ми можемо не погоджуватися з тим, що вони їдять або вдягають, ми навіть можемо дратуватись чи підвищувати голос, але любимо своїх дітей завжди.

Я попросила Теодорову маму робити кілька простих речей. Перше — щоденно цілувати й обіймати сина зранку (будити поцілунком) та ввечері, перед сном. Робити це обов’язково щодня, незважаючи на витівки та збитки. Друге — забути про «божу кару» та інше на його адресу і сварити лише вчинки, не зачіпаючи особистість хлопчика, і тим більше забути будь-які бідкання про недоречність його існування — дитина має бути певна, що їй раді в цьому світі. Третє — хоча б раз на тиждень робити щось разом: гуляти, малювати, стрибати… бодай щось, щоб творило спільний простір і давало відчуття бути разом.

Поміркуємо над тим, як все ж таки реагувати на неприйнятну дитячу поведінку в той спосіб, щоб не зашкодити реа­лізації потреби в безумовній любові та прийнятті. Адже діти вередують і роблять багато такого, що виходить за межі дозволеного, вони можуть не лише плакати, а й проявляти агресію, ображати інших, битися, псувати речі. Почнемо з трьох китів, на яких тримається любов до вередунів, — зрозуміти, прийняти та допомогти. Перше — завжди й всюди ми маємо виходити з презумпції наявності вагомої причини для поганої поведінки. Ідеться про те, що будь-яка поведінка дитини має причину й про цю причину ми маємо дізнатися — розпитати, вгадати, випитати в друзів чи вчителів. Головне — зрозуміти, хто або що викликав негативні реакції дитини. Друге — прийняти дитину з усім її негативом. У схематерапії, одному з сучасних психотерапевтичних підходів, є техніка, яка має назву «вентиляція злості». Психотерапевтів учать, що працювати з людиною, яка має негативні емоції й відповідно поводиться, неможливо, а тому перше, що має зробити психотерапевт, — допомогти цій людині звільнитися від негативу, при цьому не сприймати його на свою адресу, а спокійно вислухати всі претензії та скарги, не відкидаючи людини. Так само і ми маємо прийняти малюка з усім його вередульством, бо якщо не зробимо цього, заборонимо, то негативні емоції лише накопичяться, а можливість контакту зникне. Третє — допомогти: втішити та показати спосіб, у який проблему можна розв’язати, а ще навчити переживати неприємності більш конструктивно, навчити, зокрема, і безпечному прояву почуттів.

Головний рецепт, про який я вже згадувала і, певно, згадаю ще не раз, — навчити дітей говорити про свої проблеми, перетворювати негативні почуття на слова. Біль, виражений словами, м’якшає, проблема, виражена у словах, видається менш гострою й такою, що має вирішення.

Одне з надважливих батьківських завдань — любити дітей вередливими й незручними. А святий Миколай нехай нікому й ніколи не приносить різочок батьківськими руками, бо це розхитує віру в себе, дорослих та безумовну любов!

  Дозволяти бути собою та бачити сильні сторони

Лесі дванадцять, і вона тиха та непримітна і поведінкою, і одягом. Учителі, перевіряючи присутність дітей у класі, не раз ставили дівчинці «енку», адже Лесин голос ледве чути. Рядок проти її імені в журналі поплямований коректором, адже повсякчас необхідно замальовувати поставлені «енки» після того, як хтось з однокласників вигукує: «Є вона, є!»

Навчається Леся непогано. Загалом вона вчить і читає, напевно, більше, ніж усі діти з її класу разом, але ніколи не підносить руку, коли запитують: «Хто знає?» Якщо ж її запитують прямо, то, звісно, встає і відповідає, але та відповідь зазвичай така тиха й непримітна, що її або недочують, або не зрозуміють і поставлять щось невизначене між «вісім» та «десять». Класний керівник так і говорить дівчинці: «Упевнена, що ти знаєш більше ніж на “сім”, але ж як почути?» — і ставить те саме більше. Кращі ж шкільні оцінки Леся здобуває в письмових роботах і тішиться тому. Усі знають, що вона любить контрольні, і навіть заздрять їй.

Загалом дівчинка часто ніяковіє та не любить впадати комусь у вічі — ні в школі з вчителями та друзями, ні вдома з родичами, ні в гостях, ні в магазинах… Їй завжди важко давалися домашні віршики на стільцях та виступи в дітсадочку та на шкільних концертах. Найкраще для неї то супермаркети — приглядаєш, що хочеш, береш з полиці, набираєш візочок та йдеш собі до каси. Касирка все просканує й подекуди й слова не мовить — краса, нема запитань, на які треба відповідати, і самій нічого просити та розпитувати не треба.

Мама, тато, рідні — усі не втомлюються повторювати, що такою в нашому світі не вижити! Де наполегливість, нахабність, де вміння відстояти своє?! «Як же ж ти, бідненька?» — поплакує час від часу Лесина бабця. Тато ж вирішив розібратись з усім по-своєму та записав дочку на карате: «Щоб могла і за себе постояти, і в лоба, коли треба, дати». Гіршого покарання для Лесі годі й придумати. Вона загалом любить бути в гурті. Наприклад, з подружками, з якими виплітає диво-прикраси та іграшки з гумових резинок. А тут все інакше — різкі команди, ката, спаринги, стойки, удари. Леся взагалі не розуміє, навіщо це треба? Її ж ніхто ніколи не чіпає, навіть хлопці-розбишаки. Можуть, звісно, щось образливе кинути, але не більше, ніж до усіх. Вона ж ніколи в очі не стрибає, ще й списувати завжди без проблем дозволяє. Леся на карате як гусеня серед маленьких курчат, не знає, куди себе подіти в тому кімоно, — її перевели в молодшу групу, бо не може виконати програму своєї.

«Ти маєш змінитися, інакше не виживеш! — товкмачить їй тато, наполягаючи на продовженні занять. — Такою ти нікому не потрібна!» А ще він викинув усі резинки, і станок, на якому вона плела, і гачки, і навіть наплетені браслети.

Ми завжди прагнемо кращого для своїх дітей. Намагаємося забезпечити їх здоровим харчуванням, якісним одягом, достойною освітою. Обираємо для них книжки, фільми, спортивні гуртки, центри розвитку, санаторії, школи, репетиторів. Ми почуваємося відповідальними за їхнє майбутнє, життєвий успіх та добробут. Ми піклуємося про них і подекуди не знаємо міри.

Хіба можна перебрати з прагненням кращого для власної дитини? Психологи невесело жартують про «заподіяння добра». Це про те, що між прагнути кращого й змушувати до цього кращого насправді є відчутна різниця. Це про межу, біля якої вибір кращого для дитини перетворюється на вибір замість дитини або ще гірше — вибір всупереч бажанням, прагненням, а подекуди і всупереч самій природі дитини. Як далеко ми, батьки, можемо зайти у прагненні кращого для своїх дітей, не порушуючи їх потреб бути собою, бути аутентичними та прийнятими?

Я інколи на зустрічах з батьками прошу кожного пригадати випадок з власного дитинства, коли їхні батьки хотіли кращого, чого вони самі дітьми ніяк не могли збагнути. Прикладів є безліч. Чи не кожен віднаходить згадку, як йому забороняли водити дружбу з кимось