Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

Зайшли до університету, на факультет, де я колись вчився, потім пішли набережною через міст на Дворцову площу, а потім до Ермітажу, в який не заходили, потім до Адміралтейства, ще в якусь кнайпу і повернулись до готелю.

Набрали з собою їжі і випивки і вирішили вечеряти в готелі, бо вранці мали виїжджати – потяг у нас був дурний і виходив в Україну з Пітера об одинадцятій ранку.

Все було ніби дуже добре, але я не зустрів того свого хлопця, і мені раптом стало сумно і неспокійно.

Мої друзі відчули це і теж притихли.

Врешті ми його тут особливо не шукали. Він казав, що я знатиму, де його знайти. Я проходив давно забутими коридорами, і бачив на дверях кафедр ті самі вивіски, що й колись, і це творило дивне відчуття віднаходження забутого, ніби проявлення раніше знятої фотоплівки, але не витворювало в мені жодного печального синдрому, ностальгійного суму за минулим.

Це було нове життя, але воно було скрізь нове!

Я теж був новий й інший, ніж колись, хоч десь, може, й той самий…

Це було важко відчитати в мені самому, і я в ті хвилини зовсім у це не заглиблювався. Я вдивлявся в обличчя студентів нового покоління, ровесників моїх нинішніх приятелів, і не бачив нічого суттєво відмінного. Молодь – це молодь.

Але от свого хлопця я серед них не знайшов.

Номер в готелі у нас був великий і добрий. Чималий стіл правив нам за їдальню, і хлопці взялися готувати прощальну вечерю, і я їм допомагав тим, що відкорковував вино – ми вирішили пити вино.

Коли і як він появився в нашому готельному номері, важко було сказати, але коли ми відійшли від столу і посідали у крісла і взялися за чарки – я побачив його. Це був він – той, кого я шукав.

Він сидів у кріслі, такому самому, як і я, якраз навпроти мене і усміхався.

У цю мить ми з племінниками підняли келихи – за нашу подорож і за нас. Він підняв свій келих також і усміхнувся.

Ми випили, і я хотів врешті познайомити його зі своїми, але він рухом руки зупинив мене.

– Зачекай мить. Вони мене ще не бачать. Я зайшов тихо і сів так, що бачиш мене тільки ти!

Богдан з Любком в цю мить завелися на тему «Дарунку орла» Кастанеди і що таке воїн в понятті Кастанеди і в його прикладенні до нашого життя, і я зрозумів, що вони зайняті розмовою, нас не чують.

– Чому ти тут? – спитав він мене і знову усміхнувся. В його усмішці було щось жахно знайоме, щось таке, що зараз заболіло мені всіма роками мого непростого життя. – Ти знову не знаєш, що ти шукаєш, навіщо тобі ці хлопці, і хто ти врешті? Де ти сам?

– Ти ще малий і дурний, – відповів я розсерджено. – Ти нічого ще не тямиш у житті. Тобі ще все ділиться на чорне і біле. А в житті все залежить від нюансів, від відтінків. Я тут, бо… Бо шукаю тебе… Ти повинен мені сам сказати, навіщо я тут. Адже це ти переслідував мене всі ці роки, не даючи змоги зосередитись на собі. Яка ще в біса в тобі моя таємниця? Кажи зараз і кажи правду, або я скажу хлопцям, і ми з тебе цю правду витрясемо всі утрьох разом.

– А чому ти забоявся приїхати сам і зустрітись зі мною удвох віч-на-віч? Тебе в тобі замало?

– Курва, малий! Тебе в тобі забагато! Тому ти так хамовато преш на все, бо тобі здається, що ти знаєш якусь істину, яку…

– Яку знав ще до народження… Правда. Я знав, і ти знаєш, що я знав… І врешті ти зараз знаєш, що я кажу правду…

– Яку правду? Чию правду?

– Ти все ще впираєшся? Подивися собі самому у вічі. Ти боїшся життя. Ти тікаєш від життя і від себе самого. Ти не хочеш визнати свій час, і вік, і довкілля… В чомусь ти перемагаєш час. Але в іншому програєш, бо втрачаєш пам'ять. І робиш знову ті самі помилки.

Подивись на своїх колишніх дружин і коханок, на всіх своїх напівусиновлених і опікуваних тобою учнів. Не торкаймося цих двох – то інша пара калош.

Всі тебе лишали, бо тебе було забагато. Адже з кожною новою людиною, котра ставала тобі близькою – будь то коханка, дружина чи друг, чи опікуваний тобою юнак або підліток, – ти припускався тієї самої помилки. Ти знову чинив так само. Пер напролом, лякав людину своїм шалом, і вона від тебе втікала.

– Жінок я не лякав.

– Так, але вони з часом хотіли спокійного розміреного життя. Щоби було, як кажуть, – як у людей! І невдовзі, коли трохи стихав ваш сексуальний шал і до тебе звикали, їм хотілося спокою, впевненості. Вони втомлювались від твого завеликого, мандрівного і авантюрного «я». Ти ставав лагідним симпатичним монстром, який захоплював, затягав усе в себе. А з цими молодшими хлопцями – ти жив їхнім життям, як вампір, і вони корилися тобі, фактично ставали твоїми психологічними рабами…

– Не говори так! Це жорстока неправда! Я любив їх і віддавав їм усе, що міг. Якби вони витримували наш спільний триб життя, то…

– Не вони – якби витримували! Це якби ти витримував їхні зростаючі чоловічі «я». І не вимагав від