Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

Він сказав одразу, що писати листи не любить, а от як приїде до Москви, то мені зателефонує. Я ніколи від нього більше не мав жодної звістки, але й досі бачу його кумедну борідку, широку усмішку, швидку мову, завжди пересипану жартами, і просто почуваю його добре щире серце. Ми з ним дуже зріднились за цих два тижні.

Наступного дня вранці ми поїхали в Ліму. Там було дуже холодно, близько дванадцяти градусів. В хаті не топилося, ми з Леонелем спали разом, щоби зігрітися, і вранці було дивно його побачити поруч. Але в хаті було всього дві тоненьких ковдри, і ми спали на великому матраці, не дуже роздягаючись, накрившись тими обома ковдрами, бо дубак був кошмарний.

Я розумів, що треба вже звалювати звідси, і дуже боявся, що в аеропорту за мої валізи здеруть в мене всі гроші, зекономлені мною за цих півроку. Я все ж таки читав лекції в кількох університетах в Аргентині і Бразилії.

Але Леонель знайшов в аеропорту хлопця, який закінчив колись Київський інститут цивільної авіації, і ми з ним випили пива і похвалили один одному Київ, і це був майже земляк, і він впихнув мої всі валізи в літак без грошей.

І я розцілувався з чудовим, просто прекрасним своїм другом і чічероне Леонелем і полетів геть у совок, і в очах у мене стояли сльози, які просто душили мене. Я відчував, що ніколи більше сюди не потраплю.

Так і вийшло. Далеко і дорого. А шкода.

Але спогад лишився теплий і світлий, як вовна з лами. Я купив на базарі два теплих светри з шерсті лами, і мені було соромно їх купувати. У Перу панувала зараз інфляція. Старі індіанки продавали светри, які в перерахунок з місцевої валюти на долари коштували три-чотири долари. Майже даром. І вони просили, щоб я купив, а я дивився на них і думав, скільки треба праці, щоби зв'язати такого светра. Саме з м'якої лагідної шерсті високошийої лами.

Пам'ять лишилась. Про Ліму і про ламу.

Ця тварина в певному сенсі символ Перу. Саме ця країна ї гори Анди – батьківщина лам.

Лама-Ліма,

Ліма-Лама.

У Москві йшов дощ. Ще доволі теплий, але в ньому вже вчувався початок зчужілого від осені настрою, і при цьому дощ взагалі був досить паскудний, бо йшов цілий день з перервами, але починався несподівано і якось підступно, ніби намагався нас затримати на півдорозі або показати своє і так вочевидь неприязне до нас ставлення.

Ми врешті з того всього мали муху в носі і залізли в якусь кнайпу на знаменитій Петрівці, де, здавалось, усі будинки тільки нагадують про карний розшук. Кнайпа називалась «Княжий двір». Ми вцідили по п'ятдесят горілки і по каві і, зібравшись із силами, рвонули крізь дощ на сусідню вулицю, де й мала відбуватись імпреза, заради якої ми сюди діставались.

Власне, українцям, що прибули до Москви саме тільки заради гульок, ходити на вечори українських письменників з якоїсь московської книжкової ярмарки, де відкрили український стенд, фактично було повною дурницею. Але от ми вирішили її зробити.

Щоправда, я питав у двох своїх юних друзів, чи вони таки хочуть піти на вечір молодої львівської знаменитості – двадцятилітнього автора кількох книжок, одна з яких під назвою «Монумент» завоювала вже не тільки українського, але й якогось і закордонного видавця.

Молодий талант виявився високим худорлявим молодиком, трохи схожим на ворона. При такому моєму означенні героя вечора Любко враз зиркнув на мене і скептично, і з підозрою, бо він і сам був схожий на вороненятко, а були вони із знаменитістю майже одного віку.

Любкові цей львівський автор не дуже сподобався, зате Богдан ним захопився і не переставав співати дифірамби знаменитості. На що Любко спокійно і з властивою йому часом ядучістю відпарував:

– Кожен любить те, що хоче! Я не читав. Почитаю – оціню! А ти сам не читав – а верещиш, що це геніально, бо хтось сказав так!

– Не хтось сказав, а мені просто сподобалось, як цей чувак говорив! Як на мене – і розумно, і прикольно! Особливо про час!

Суперечка тривала довго і запально, як завжди майже на будь-яку тему.

Я зібрався до Москви, знаючи, що зараз там проходить декада української книги, яку я насправді хотів з різних причин побачити, і взяв із собою двох своїх племінників. Я часом жартував, що це мої сини, – обоє від різних жінок. Один дуже чорнявий, а другий дуже білявий.

Насправді у мене була тільки донька, трішки молодша за них. Я колись дуже хотів мати дітей ще, потім життя з тією дружиною розклеїлось, потім час минав без конкретної дружини, потім я сам розхотів. А потім захотів і дуже, але час минув, і моя остання дружина народити не змогла, і життя знову дало тріщину, і мені все на світі набридло.

Ці два хлопці – Любкові було двадцять, це син мого брата, а Богданові – двадцять два, це син моєї двоюрідної сестри