Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

Але коло довкруг мене звужувалось. І одного разу мене повідомили, що я переведений на іншу базу – на острів Мадура, поруч з Явою кілометрів із сім-вісім через протоку – рукою подати, але інший світ.

Я був у відчаї.

Але за кілька днів опинився на Мадурі.

На Мадурі сухий клімат, там немає дощів вісім місяців на рік. Мадурці говорять своєю мовою, не схожою ні на яванську, ні на індонезійську.

Навіть зовні вони дещо відрізняються від яванців. У них ширші вилиці, опуклі чола, впалі щоки.

Дуже багато рибалок. Бо острів бідний і багато мадурців живе в Сурабаї.

Вони переконані мусульмани, і всі чоловіки там обов'язково носять чорні шапочки. Відомо, що вони горді, витривалі і довго пам'ятають образи.

Але мені на цій маленькій військовій базі робити було нічого, просто нічого.

Перекладати майже не треба було, а я на той час вже пристойно говорив по-індонезійськи, бо мову почав вчити з першого дня свого перебування в Індонезії ще в Джакарті.

Я почував себе на засланні. І коли увечері я дивився з Мадури на вогні Сурабаї, де буяло життя, мені хотілося плакати від безсилля.

Я згадував давній фільм «Людина-амфібія», коли Іхтіандр дивиться на вогні великого міста, які для нього були недосяжні.

Я ще не вмів тоді розширяти час, чому навчився значно пізніше, навпаки, він для мене звужувався, кожен тупий день на засланні здавався мені вічністю. Все було поруч, але дістатись свого чарівного тропічного світу я не міг.

Якогось вечора в перші дні я мало не плакав від безсилої люті на ідіотське військове начальство, на абсурд, у якому людина, яка присвятила своє життя вивченню східних культур, перебуваючи серед однієї з найцікавіших і найекзотичніших, не може її торкнутись, її пізнавати. Бо ніззя, тому що не можна, а не можна, тому що ніззя.

Я стояв біля стіни і впирався в неї руками. Мало не бився об стінку головою з відчаю, не міг спати, і думав – що ж робити! Що робити?

Але безвихідних ситуацій не буває. Варто лиш пошукати вихід.

Я робив зарядку, плавав кілька разів на день, читав, писав якісь дурні і незграбні вірші, але почував, що мене життя поставило в тупець. Прекрасний, чудовий екзотичний світ мені закрили. Ось він поруч, але недосяжний.

Я заприязнився з дітьми, які збиралися біля моря на березі і дивились, як я плаваю. І врешті з'ясував, що тут є чоловік, який кожного вечора курсує човном в Сурабаю на нічний базар і поночі вертається назад.

Знайшов я того діда, домовився з ним, і ось я опинився в Сурабаї, і ніхто вже мене тут не міг шукати, бо ніхто би й не здогадався, що я туди дістанусь з Мадури.

Я насправді просто волочився містом, щось їв там, щось пив, ходив у кіно, але я був вільний. І це було для мене головне.

Я міг бути сам, не завжди потребував компанії, особливо будь-якої. Мав за краще бути самому і самому пізнавати цей світ.

Найбільше мене завжди вабили саме нічні базари, сповнені таємничих можливостей. Вночі місто ніби прокидалося і від усіх оцих запахів вологої темряви і химерного поєднання, несподіваних серед міста, просто за базаром, заростів бананових кущів і пальм і ще якихось екзотичних дерев, з-під яких раптом виринали вуличні повії, дешеві і небезпечні через венеричні хвороби, і авто на великих швидкостях, і розмальовані і розцяцьковані наклейками-листівками бечаки-велорикші (днями побачив такого в Києві на Хрещатику, а колись вважалося, що то використання людини і не вільно було ним користатися совєтському чєлавєку), і аромат сигарет з гвоздиками і кокосового масла, і таємничі вогники і свічки, за якими стоять на базарі торговці, і злодії на кожному кроці, і жебраки, яких сила-силенна, і люди, що сплять на газонах і теплому асфальті, навіть жінки з дітьми, бо нема куди дітися, і вся атмосфера нічного життя, яке збуджує всі відчуття, загострює сексуальність і манить у пригоди, в невідоме, незнане. Торкнутись таємниці.

За вісім місяців мого перебування в Індонезії насправді, якщо порахувати, то сексуальних пригод в мене було не так-то й багато. Не більше, ніж у звичайного, трохи батяруватого українського студента.

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.

Діставшись Мадури я, щасливий, заплатив йому більше, ніж обіцяв.

Але більше вже не ризикував з ним домовлятись, я відчув справжню небезпеку вляпатись у великі неприємності ні за що.

Якби мене приловили, я