Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Межа батьківського прагнення кращого для власних дітей там, де ризикує з’явитись заборона на автентичність, заборона бути собою та вимога до кардинальних змін, фактично вимога до насилля над власною природою. І звісно, ми можемо стимулювати дитину займатися музикою чи математикою, шукати шляхи, у які це б приносило їй задоволення та радість. Це може бути і корисно, і добре, так само як і тепла шапка взимку. Навряд чи варто змушувати до скрипальства завзятого футболіста, до точних наук — юного поета, а от щодо шапки — тут, звісно, без варіантів, єдине що — краще придбати таку, яку схочеться носити без жодного насильства над собою. Щодо того, чи можуть бути футболісти скрипалями, теж не все так однозначно, бо одне іншому може не заважати і не суперечити. Ідеться швидше про чутливість до сильних дитячих сторін та їхню підтримку. Не варто пропонувати, змушувати та вимагати того, що геть не йде, не приймається, завдає сильного дискомфорту та викликає опір.

Задоволення психологічних потреб в компетентності та самостійності стимулює дітей вірити у власні сили, формує в них переконання, що з будь-якою проблемою вони можуть впоратись, а будь-яка діяльність їм до снаги. Діти, чиї батьки заохочували їхню самостійність, дозволяли пробувати нове, експериментувати, помилятися та виправляти помилки, вміють цінувати свої досягнення, готові до прийняття й втілення автономних рішень, а ще не приймають поразок та не складають рук від безсилля, оскільки мають переконання, що все можна виправити та здолати. Компетентними та самостійними почуваються діти, яким дозволяють приймати власні рішення та реалізовувати їх, діти, які мають відчуття «мені це вдалось», діти, які мають досвід успішного вирішення проблем та власних досягнень.

Віра в себе складається з досвіду самостійності та компетентності, вона починається з маленьких успіхів, спирається на вміння долати перешкоди й виправляти помилки та підживлюється підтримкою з боку важливих осіб. Звісно, це лише базовий рецепт і до нього можна додавати і додавати інгредієнти, однак основні складові лишаються незмінними. Для того аби бути впевненим у собі, вірити у власні сили та вільно йти до мети, діти і дорослі мають почувати себе самостійними та компетентними в тому, що вони роблять.

У межах однієї з відомих психологічних теорій — теорії самодетермінації Едварда Десі та Річарда Райєна — доводиться, що людина здатна реалізувати себе передусім тоді, коли є самодетермінованою, такою, що має можливість робити вибір, сама визначати напрямок свого руху, вирішує, що та як робити, контролює процес, сама приймає рішення і реалізовує їх. Десі та Райєн зі своїми колегами провели безліч експериментів, у яких порівнювали людей за тим, є чи немає в них можливості бути самодетермінованими. Вчені зі своїми колегами вивчали студентів, які можуть і не можуть самостійно приймати рішення щодо відвідування занять; досліджували працівників, які мають та не мають можливості вільно розподіляти свій робочий час і обирати послідовність завдань; проводили тести з дітлахами, яким давали й обмежували можливість вибору іграшок, часу для гри та іншого. У кожному випадку більше задоволення від діяльності та вищу мотивацію цієї діяльності мають люди, які можуть самі контролювати процес та мають вибір.

Якщо розкласти слово «самодетермінація» на дві кореневі частини, то зі змістом першої все зрозуміло: ідеться про те, що людина сама, без примусу чи вказівки, обирає, робити щось чи ні. Друга з латини перекладається як «межі, визначення, причина». Разом ідеться про те, що людина може сама встановлювати собі межі, визначати напрямок руху, бути причиною свого життя та діяльності. Можливо це лише тоді, коли в дитинстві були створені умови для такого самоспричинення, умови для розвитку свободи вибору.

На жаль, багато хто з нас і досі не довіряє собі у прийнятті життєво важливих рішень, оскільки завжди звик орієнтуватися на думку інших — мудріших, досвіченіших, тих, хто краще знає й більше вміє. Те саме і в конкретній діяльності та оцінці її результатів. Сумно бачити, як діти, а згодом і дорослі не можуть визначити, наскільки добрим є те, що вони зробили, без сторонньої оцінки. І так само як малюк тягне щойно сконструйований будинок, щоб почути, що він чудовий, дорослий не здатен визначити сам, чи є гарною намальована ним картина, чи є цікавим написаний текст, красивою — обрана сукня. Про це мають сказати інші, і тільки тоді виникне відчуття, що я роблю щось гарне, достойне, цінне, що роблю це правильно і що я — молодець. Те, про що я пишу зараз, має назву «відчуття компетентності» — переконання щодо того, що я роблю щось правильно, цілком задовільно, розумію, що роблю, і можу сам оцінити і процес, і результат.

Абсолютно нормальним є те, що інші люди оцінюють результати нашої діяльності, висловлюють свою думку, хвалять або роблять зауваження. Інакше нам нема звідки взяти ті самі критерії для оцінки чи визначення якості. Проб­лема подекуди в тому, що ця функція так і закріп­люється за іншими, не передається в дитячі, а потім і дорослі руки, не переростає в самодетермінацію та компетентність. Останнє слово також має в своєму складі «само», бо перекладається з латини як обізнаність людини в чомусь, її знання та досвід. Ідеться про власний досвід і само­обізнаність. Так от, на жаль, дехто з нас, виростаючи, так і не вірить у те, що він може сам приймати рішення, визначати доцільність своїх дій і оцінювати результат.

Власне іще одна річ, через яку дорослі вкрай необхідні дітям, — це навчити їх бути самостійними, компетентними, дати їм відчуття успіху та поціновування їхніх досягнень. Іншими словами, ми маємо показати як, пояснити, чому саме так, і відійти вбік, щоб не заважати. За кожної невдачі наша задача не бігти все робити замість милого чада, але й не стояти в очікуванні, доки здолає сам. Цей цикл може бути довгим, однак колись ми побачимо, як дитина, помилившись, оговтується, заспокоює себе, дістає нових навичок і знову йде до мети. Власне, тоді можна бути певним: вона не втратить віри в свої можливості, бо самостійна та знає, як набути компетентності в тому, що робить.

Ромчиків тато часто жартує, що хотів би помінятись з сином місцями. Бо в того немає жодних проб­лем. Не треба думати, що їсти, що надягати, якими іграшками гратися, коли гуляти. Адже всі і все роб­лять за нього. Навіть мультик і той обирають, щоб був цікавим та корисним. А ще тато щиро дивується, що Ромчик пручається цьому. «Насолоджуйся, дурнику! — каже він малому. — Скоро будеш, як я, лише мріяти, щоб хтось щось зробив за тебе. А ні, усе сам!»

Ромі сім, і він не розуміє, чому не може сам обирати мультики і чому йому так заздрить тато. Хлопчик хоче малювати не пастеллю (яка більше придатна для дитячої руки), а маркерами, до того ж не ма­лювати (бо це розвиває художній смак), а розмальовувати та просто креслити. Він хоче на футбол