Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-На щастя, - кивнув Коч. – Із цим Саміром ми вже розмовляли, його усі у селищі знають. Але він нічим нам не зміг допомогти.

-Іншого й не треба було чекати, - знову вступив у розмову Вікентій. – Це ж не місцеві справи, якщо тільки він не спільник… Але, що я хотів сказати. В нас тут … теж розвиваються події. Гадаю, це усе – пов’язані речі.

-І що ж сталося у вас?

-По-перше, на Ніку подали до суду у Москві. Щоб … визнати божевільною та недієздатною. А по-друге, мене хотіли вбити, - буденним тоном повідомив він.

-Розповідайте докладно, - запропонував поліцейський.

-З чого починати?

-З суду.

Вікентію довелося викласти цю частину історії. Про погрози Микити щодо психіатричної лікарні Коч вже знав, тому припущення, що це і є спроба їх реалізувати, звучало природно. Довелося, щоправда, знову зупинитися на корумпованості російських судів та прокуратури, та вірогідності того, що прокурор просто відпрацьовує замовлення. Довелося розповісти й про кримінальну справу про вимагання та завідомо неправдиві показання, у якій зроблено психіатричну експертизу якимись лікарями з Пермі, а цю експертизу використовує тепер прокурор. Розповів Вікентій і про те, що усе було зроблено для ухвалення рішення заочно, та що вони лише випадково дізналися про процес, хоча щодо подробиць захисту нічого не сказав. Але виклав, чого, з його точки зору, намагається домогтися Дьомін: визнання недійсним шлюбу та, відповідно, набуття Нікою українського громадянства, щоб її можна було видати до Росії.

-Ми цього, звісно, не допустимо. Але сам факт, що вони вдалися до такого…

-Це звучить логічно, але … я б не здивувався, якби, насправді, метою було якесь майно у Росії, - похитав головою Коч. Вікентій подумав, що він розмовляє російською зовсім вільно, хоча й із акцентом, сильнішим, наприклад, ніж в Муси. – Те, що ви розповідаєте, якось занадто складно… Хоча … вам краще знати цього Дьоміна. Можливо, він думає саме таким чином. А щодо спроби вбивства?

-Насправді, вбивство було. Я не загинув дивом. Підірвали мою машину, якою я мав їхати з міста у Дніпропетровській області до Харкова. Але Ніка попросила мене повернутися … якраз коли отримала ці документи з Росії. Щоб обговорити, що робити. Я приїхав потягом, а люди, які були у авто загинули. Але … в нас є фотографія того, хто закладав бомбу. В мене у машині був відео реєстратор, який скидає фотографії на сервер… Я вам зараз скину ці файли. Можливо, вам траплялася ця людина. Навряд чи, але усе можливо…

-Ми перевіримо, але в мене мало надії. – Турецький поліцейський знову похитав головою, переглядаючи на екрані фотографії. – Офіційно до України  це стосунку не має, ми навіть не можемо надіслати запит до вашої поліції. Лише до російської, але вони не дуже-то хочуть відповідати.

-Ми розуміємо. Розповідаємо це вам, просто, щоб ви розуміли … масштаби цієї справи. Та що це не просто епізод річної давнини, що події розвиваються. Так, поки що в Україні та Росії, але може й до вас докотитися, а, якщо вони застосовують радіацію…

-У тому-то й справа! – Коч вирішив не розповідати, який переполох викликало це, та скільки служб, насправді, тепер так чи інакше втягнуто у розслідування. А він тепер, завдяки цій розмові, отримав інформацію, яку зможе використати не лише поліція. Йому потрібно було подумати, як використати це для власної вигоди, - по службі, звісно. А, поглянувши на годинник, зрозумів, що має займатися зовсім іншими справами. – Давайте залишатися на зв’язку. Якщо щось станеться…

-Ви теж інформуйте нас, - попросив Вікентій. Він розумів, що такі союзи ґрунтуються на взаємній вигоді, хоча б і такій, що стосується виключно інформації.

-Звичайно.

Зв’язок перервався.

-Що скажеш? – спитала Ніка. – Він..

-Він працює. Він зацікавлений … розкрити усе це. Гадаю, робить усе можливе, ми будемо підкидати йому інформацію. Але Коч не дуже сподівається чогось досягти, хоча б тому, що усі підозрювані сидять у Росії, яка їх не видасть… А наше завдання – псувати їм, по можливості, життя звідси… У тому числі й із його допомогою.

-Йому, звичайно, цікаво … знати про те, що відбувається зараз. Але, здається … ми мало йому допомогли … щодо, власне, його розслідування. От, навіть про тих, хто працював в тата, я мало що змогла розповісти.

-Ну, ти тут точно не винувата, якщо просто не бувала там останніми роками… - Вікентій подивився на годинник. До того, як Тома повернеться додому, якраз стільки часу, - приблизно, - як йому потрібно. Коли дівчатка опиняться разом, він підкине одну ідею, що має сподобатися обом. Ніку це відволіче від того, про що потрібно було поговорити зараз. Розмова намічалася тяжка, а от перспективи для її справи обговорення нових ідей  мають бути для Ніки джерелом наснаги, свого роду терапією. Він не просто розумів психологічний стан дружини, - деякі розмови потрібно було планувати … майже, як військову операцію, щоб не зробити гірше… Він звик продумувати кожен вчинок, кожну дрібницю, хоча скільки ж сил це віднімало… Але так вже був влаштований мозок Вікентія: будь-яке завдання, від чогось побутового до ведення складної справи для клієнта, розбити на окремі дії, та кожну прорахувати. Стосувалося це й побудови розмови із дружиною… Хоча безпосередня загроза відступила, хоча їхнє кохання мало цілющу силу, - Вікентій добре розумів, що після того, що сталося, після погроз цього Микити, Ніка перебуває у постійній напрузі, її нерви натягнуті, немов струни. Вона добре вміє це приховати, та намагається … отримувати задоволення від життя, та, у свою чергу, не давати приводу для занепокоєння йому. Але ж усьому є межа… - От тільки даремно ти розповіла цьому Кочу про те, як змінилися ваші відносини з батьком … у твої тринадцять років…