Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Так, ти маєш рацію… Як завжди, - посміхнулася Ніка, хоча посмішка ця вийшла невеселою. Та додала: - Я знаю, що ти дійсно так вважаєш, а не тому, що… Але все одно, що ж нам робити?

-Те ж саме, що й раніше. Займайся своєю справою… До речі, в мене тут виникла одна ідея, зараз розповім. Тільки Тома хай повернеться, їй теж буде цікаво. – Він знав, що Ніка зацікавила дівчинку тим, що робить. – А от про це … що ми тепер дізналися, - нікому не кажи. Ані Багдасаряну, ані Кочу. Віті, звісно, теж. Хай це буде лише наша таємниця. Томі … теж не треба знати. Їй свого вистачає.

-Так. – Він із задоволенням побачив вже куди більш впевнений кивок дружини. Та все-таки… Якщо … тато … знав… Чому ж він у заповіті … залишив мені майже половину…

-Все-таки майже? Менше, ніж Віті, так? А от чому, - задумливо сказав Вікентій, - це ми теж повинні ще зрозуміти…

Він не став акцентувати на цьому увагу, але дивився на це з точки зору адвоката. І те, чому перед смертю Микола Малік ухвалив саме таке рішення, - навіть, якщо заповіт і був складений раніше, той мав можливість його змінити, вже знаючи про смертельно небезпечну хворобу, - здавалося Вікентію важливою частиною загальної картини. Але замислюватися над цим зараз не було часу. Він почув звук замка, що відкривався, - це повернулася донька…

-Спочатку поїсти запропонуєш, чи розпитаєш, що там нового у школі? – спитала Тома. Її Батькові непросто було проявляти терплячість.

-А ти скажеш, що пообідала, а у школі усе нормально. А усі новини я буду дізнаватися з групи… - Звісно, для батьків учнів цього класу існувала група у месенджері. Це був сучасний та модний ліцей. Тамарі подобалося навчатися там, ще й з тієї причини, що домашніх завдань там був мінімум: навчання було побудовано так, щоб не перевантажувати учнів, щоб вони мали час на власні заняття, як, наприклад, її секція з карате.

-Але так і є. Нічого нового…

-А в нас є. Тобі теж буде цікаво, тільки перевдягнися спочатку, - сказав Вікентій.

-А інакше що, не розкажеш? – У голосі дівчинки було невдоволення, проте, вона таки зникла у своїй кімнаті під засуджуючим поглядом Ніки, яка, проте, у діалог батька та доньки вирішила не втручатися.

Але Тома швидко повернулася, одягнена вже у зручний спортивний костюм, який носила вдома, та, вперивши очі (цього разу окуляри вона зняла) у батька, спитала:

-І що ж у вас такого, що для мене цікаво?

А той  подивився на Ніку:

-Давай ти розпочни … з новин…

На секунду дружина подивилася на Вікентія із нерозумінням. Після того, про що говорили тільки-но… Але потім згадала:

-Я знайшла приміщення під виробництво. Завтра мають надіслати документи, якщо там усе гаразд, буду купувати. Та починати облаштовувати усе, замовляти обладнання… Там навіть ремонт робити майже непотрібно.

-То його можна буде швидко запустити? – зацікавлено спитала Тома. Її батько вкотре помітив, що, по-перше, дівчинка дійсно зацікавилася тим, що робить Ніка, а по-друге, ніколи не поводиться із нею зухвало. Така «честь» діставалася лише йому. Чому так? Адже Оксана, під час нечастого та нетривалого спілкування, казала, що із нею Тома розмовляє приблизно так само, от лише вдіяти нічого не могла.

-Ну, як тобі сказати… Там ще багато чого потрібно зробити, - розвела руками Ніка. – Тому … це точно не завтра, та не за тиждень. Я тобі скажу, навіть у Москві ми такого не робили, там фабрика невеличка, але її купили вже працюючою. Дещо поміняли під наші моделі, але тут-то робимо з нуля…

-Візьмеш мене подивитися?

-Так, з’їздимо якось… Коли поїду туди під вечір, коли в тебе немає занять. Не прогулювати ж! – посміхнулася Ніка. Тома ніяк не зреагувала на останнє зауваження, на подив батька. Який вирішив, що час перехопити ініціативу:

-Так от, мені що спало на думку… Якраз, якщо ти будеш робити виробництво з нуля. Можна зробити його … тієї конфігурації, як нам потрібно. А що, як працювати … не на вибір покупця у магазині? Чи так, що це не буде основне. До речі, Тома, це ти мене наштовхнула… От уяви, Ніко, клієнт завантажує на телефон фірмовий додаток, де … є усі твої моделі, ті, що є зараз, та ті, які ти ще придумаєш. Там є інструкція, як йому, клієнту, самого себе обміряти звичайним швацьким сантиметром, талію, там, плечі, довжину руки, ноги, і таке інше. Усі розміри він завантажує, замовляє конкретну річ, яка шиється  на фабриці під нього, та відправляється поштою. Такого поки ніхто не робить. А в клієнта не просто буде річ улюбленого бренду, а зроблена саме під його розміри, індивідуальна. Зручна та красива. Як вам, дівчатка?

-Дуже добре! – з наснагою сказала Ніка. – Потрібно буде дещо інше обладнання… З програмним керуванням… Для розкрою, для шиття. Але це можливо… Та, дійсно, ми зробимо те, чого ніхто не робить. Потрібно буде розробити програми для усього цього…

-Фірма Юрка впорається. Можливо, й Олю твою з Сергієм до цього залучать. – У голосі Вікентія звучала зараз іронія. Дружина добре розуміла, чому:

-Еге ж, Кеша, так, як він мене любить та поважає… - Ніка лише посміхнулася. – От тільки чому саме додаток робити? А не через сайт? Це ж і складніше, й кошти зайві…

На це питання відповіла Тома, яка одразу зрозуміла задум батька: