Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Судове засідання перенесли більше, ніж на два місяці, - й це було ще швидко за умов перевантаження судів справами. Розписуючись, що повідомлений про наступну дату, Вікентій невдоволеним тоном спитав суддю:

-Невже справа про копійчані аліменти у пріоритеті у порівнянні зі справою на двадцять мільйонів?

Звісно, відповіді на своє риторичне питання він не дочекався, а суддя залишила залу. Насправді, його, дійсно, дивувало, що часто-густо дрібним по своїй суті справам приділялася особлива увага. Але це зауваження було елементом професійного акторства, та зроблене із конкретною метою: потрібно було, щоб опоненти не зрозуміли, чого саме хоче домогтися позивач. А у даному випадку процес, що дозволяв тримати відповідачів у «підвішеному» стані, був не менш важливим, ніж потенційний результат. Ця справа, як і деякі інші у практиці Вікентія, мала на меті не лише отримати якісь гроші, - основна мета була «виховна»: щоб у подальшому забудовнику дали спокійно працювати, упевнившись на прикладі цих трьох невдах, що заважати буде буквально собі дорожче. З цієї точки зору – клієнту Вікентія не було куди поспішати. Головне, щоб супротивник цього не зрозумів, та продовжував затягувати справу… Немов зашморг на власній шиї.

-Привіт! – пролунало ззаду, коли Вікентій прямував до сходів, вийти з суду та поїхати, нарешті, звідси. Якщо, звісно, «активісти», що зібралися під будівлею, дадуть зробити це безперешкодно. – Що тут робиш?

Голос із легким характерним акцентом не упізнати було важко. Так само, як Муса Теміров не міг не упізнати довгов’язу фігуру та сиву шевелюру друга навіть зі спини. А тим більше – стиль: цього дня Вікентій прийшов до суду у зеленуватого кольору джинсах та сорочці їм у тон, усе це було, звісно, бренду «Малік», на зап’ясті – золотий годинник, на рукавах – старомодні запонки, шкіряна сумка на ремені… Він сповільнив ходу та  відповів, навіть не обертаючись:

-Я-то зрозуміло, що. А ти? – Ані нещодавня робота Муси у охоронній фірмі, ані теперішня служба як інструктора з бойової підготовки у спецполку поліції, не передбачала появи у судах. Так і виявилося.

-Треба мені було здогадатися, коли усе оце біля суду побачив, що ти десь тут! – Муса махнув рукою у бік дверей, звідки усе ще лунали підсилені гучномовцями голоси. – А я показання давав…

-Про що? – поцікавився Вікентій, оскільки друг йому про те, що його викликають до суду у якійсь справі, не розповідав.

-Справа про спробу зґвалтування. Як там поліція написала…

-А насправді?

-Ну… Чіплялися вони до дівчини, - це факт. П’яні були, - теж так. Налякали її, що було, те було. Але … до насильства не дійшло, а там я з’явився.

-А що сталося, взагалі?

-Ну, а що буває пізно ввечері на районі? Дівчина, неповнолітня, як з’ясувалася, додому йшла…

-А ти?

-Я теж, - посміхнувся Муса. Вікентій уявив, як він з’явився перед компанією нав’язливих хлопців, бородань переконливих габаритів, у камуфляжі, сказав їм кілька слів зі своїм легким акцентом… Не дивно, що агресія в парубків одразу випарувалася. – Терпіти не можу таких. Але краще … усіх врятувати, правда ж?

-У цьому ти майстер! Ти їм так і сказав?

-Звичайно. А прокурор, коли я їм пояснив, що до насильства не дійшло, став питати, чи могли вони до нього готуватися.

Вікентію було зрозуміло, до чого прокурор вів. Якщо з показань свідка, - якому важко було не вірити, тим більше, тепер Муса сам був поліцейським, - випливало, що фактично ніяких дій на виконання злочину обвинувачені не вчинили, то слід було, з точки зору обвинувачення, перевзутися у повітрі, та спробувати довести, що мало місце готування до цього злочину. Чи навіть замах, який і зірвав своєю появою свідок. Щоправда, версія була дуже сумнівною. В Вікентія з цього приводу були змішані почуття. Як адвокат, він не міг не радіти, що сумнівна справа готова була розсипатися у суді. Але як батько дівчини-підлітка, та ще після того, що сталося із Нікою…

-Нічого вони не доведуть, - похитав він головою. Тепер друзі стояли у кутку на першому поверсі. Якщо, поки вони розмовляють, демонстранти розійдуться, - тим краще…

-Напевно, так. А шкода… - пробурчав Муса. – Якби вони лише спробували…

-Тоді б, - тихо розсміявся Вікентій, - справа до суду не дійшла. Чи дійшла вже твоя власна… А я б тебе захищав.

-Ага… Довелося б тобі отак хлопців наших під судом збирати! – Муса ще раз махнув рукою у бік виходу. – Розумієш, як уявляю, якби в мене була донька, і хтось… Та ти-то сам розумієш.

Дітей в Муси не було. Колись була дружина, але молода жінка загинула під час бойових дій у Чечні. Вікентій не розпитував, за яких обставин це сталося, знав лише, що вона була цивільною, та що після цього Муса вже не зупинявся у своїй боротьбі. Навчання українських поліцейських він розглядав, як спосіб бути корисним, як ще один її епізод. Тим більше, йому п’ятдесят, здоров’я не дуже, старі рани… Він ще може принести користь у бою, але місяцями сидіти на передовій, де майже нічого не відбувається, - вже не для нього. До того ж, у армії ветерана із власними принципами та поглядами на те, як потрібно чинити, не дуже-то й чекали.

-Розумію. Мені легше зрозуміти…

-А-а, від жінок самі проблеми! – раптово посміхнувся Муса. – Колись мій брат аж з Москви до Чечні втік!