Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Ну, а зараз…

-А зараз – мені треба їхати боротися далі. – Вікентій вирішив звести розмову до жарту. – А тобі… Ти ж вже компанію зареєструвала, так? Отже, включаєшся у повноцінне життя. Потрібно й про те подумати, щоб їздити на чому було. Обирай поки що…

-Так, мабуть, треба… З Інтернету почати?

-Мабуть. А потім поїдемо, подивимося, що ти там знайшла…

Він зник за дверима, а Ніка, перед тим, як увімкнути ноутбук (вона, звичайно, привезла з Москви власний, от лише довелося переналаштувати його, щоб підтримував іще й українську мову), замислилася над тим, що почула.

-Знаєте такого?

Чоловік непримітної зовнішності побачив, як співрозмовник скривився.

-Знаю? Та він нас до печінок дістав! Ми його звемо «Сивий».

-Постійно дошкуляє? – У голосі чоловіка, який ставив питання, було співчуття. Він підніс до губ кухоль пива та зробив ковток. За його голосом та обличчям ніхто б не міг визначити, що він відчуває насправді. Та навіть – наскільки втомлений. Навіть сюди він прибув після нелегкої дороги, - з кораблю на бал, можна сказати. Добре, що можна поєднати приємне з корисним, та випити пива. На виконання того, що намітив, це не вплине.

-І не лише нам. Він постійно працює … на усіляких негідників, тих, кому начхати на людей. Коли люди намагаються відстоювати свої права, усі ці… Для кого нічого, окрім грошей, не існує… Вони звертаються до Сивого. Здається, він нас ненавидить. Знаєте, бувають адвокати, які працюють, просто для заробітку. А цей – фанатик. Якому, звичайно, ще й добре платять, Він вже кількох вивів з гри.

-І що, залякати не можна? – поцікавився прибулий, - хоча його співрозмовник і не знав, що він нещодавно прилетів.

-Наскільки мені відомо, йому вже два авто спалили. Після другого разу поліція якимось чином вирахувала тих, хто це зробив, а вони здали замовника… Тепер сидять усі. А … що іще ми можемо зробити?

-Вирішити питання … зовсім.

-В нас немає таких можливостей, - розвів руками співрозмовник. Його кухоль з пивом був майже повний, а от прибулий випив вже половину.

-В нас є. І нам він теж набрид. Тому … можемо допомогти. Але зв’язки потрібні ваші.

-Допоможете? – здивувався місцевий. Хоча він не знав, звідкіля приїхав той, хто робив йому цю пропозицію.

-Так. Але основну роботу доведеться робити вам. Чи тим, кого знайдете.

-Доведеться. Але … будуть потрібні гроші, можливо, й обладнання…

-Усе буде.

Угоду було укладено, й прибулий підвівся, вийшов на вулицю та став викликати таксі. Щодо того, з ким він розмовляв, - його не цікавило, звідки приїхав благодійник, та чим, власне, заважає йому, - явно представникові якогось бізнесу, - адвокат Вікентій Невмер-Голова. Головне, що в них спільний інтерес … щодо цієї людини, принаймні. Потрібно цим скористатися, та й частину грошей, які той виділить на операцію, можна буде залишити собі. Тим більше, ким би він не був, - тип, здається, такий, що ілюзій щодо людей не має, та у претензії не буде. Якщо усе вийде.

-Твоя справа! – сказав Володимир Петрович Жмак. Голова адвокатського об’єднання «Жмак та партнери» був високим, огрядним та вусатим чоловіком років сімдесяти. Як і більшість колег з офісу, мав свою спеціалізацію.

-Чому моя? – спитав Вікентій.

-Тому що люди від «активістів» потерпають. А ти таке любиш!

Насправді, «шеф», як звали його між собою ті, хто працював у офісі, не розподіляв справ між колегами, та й керівником був, скоріше, номінальним. Кожен адвокат мав власних клієнтів, а голова, скоріше, вирішував поточні питання та підписував документи. Але у цьому випадку через знайомих звернулися до нього, а він, у свою чергу, відразу зрозумів, хто саме з колег може взятися за таку справу. Вікентій Невмер-Голова був відомий саме тим, що не лише не боїться, але й любить вести справи, пов’язані із протидією «громадськості», «активістам» та просто юрбі, яка воліла перешкодити будь-якому бізнесу, будь-якому будівництву, будь-якій діяльності ділових людей. Вікентій вважав їх неробами, які лізли не у свою справу, причому, як правило, зі звичайної заздрості. Він не був прихильником попереднього президента, - втім, як і нинішнього (його можна було б назвати аполітичним настільки, наскільки це було можливо в Україні та при його професії), але вважав дуже влучним вислів про тих, хто «собачої будки не побудував».

Один з двох чоловіків середніх років, що сиділи навпроти, став розповідати:

-Викупили цех у Кам’янському. Шкіряну сировину хочемо робити, в нас у Харкові виробництво шкіряних виробів, так вигідніше, ніж закуповувати. Усі погодження були, насправді, ще в попереднього власника.

-Ви викупали саму будівлю? – поцікавився Вікентій.

-Ні, підприємство переоформили. Там «товка». – Це означало, що підприємство було товариством з обмеженою відповідальністю. – Засновники вийшли, ми вступили. Я директор. Той цех, насправді, не працював довго, й це усіх влаштовувало. А тепер місцеві… Пікети проводять, фактично дорогу нам перекрили. Неможливо сировину завезти, продукцію вивезти.

-Скільки часу?