Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Забудь про неї. – Микола Дьомін енергійно махнув рукою. Вони із сином прогулювалися доріжками у резиденції, що ховалася у тайзі. Микита навіть і не знав, скільки саме кілометрів було до найближчого населеного пункту. Все одно, сюди вони прилетіли вертольотом. Та це зараз не мало значення.

Тим більше, що він мав на увазі зовсім не те, про що казав.

-Чому, тату?

-Бо ти сам усе зіпсував. Налякав так, що вона втекла. Розумна дівчинка, до речі… Втекла до України. А там зараз…

-І що? Ми все одно зробимо… Не схотіла по-доброму, - буде по-поганому! – Микита відступатися не збирався.

-Ти не зрозумів. Вона там вийшла заміж, поки не знаю, фіктивно чи ні.  Та отримала громадянство. А якщо так, то видати її не можуть. Неможливо, що там, що в нас. Тому … ти усе зіпсував. – Микола знову махнув рукою.

-А що я мав робити..? – У голосі хлопця була розгубленість. Зараз це не мало значення, але, вважав його батько, потрібно було навчити його, як вирішувати проблеми. Врешті-решт, колись Микита стане на чолі сімейного бізнесу…

-Не лякати її так, чорт забирай! Якщо, ти кажеш, вона спочатку думала про таке… А потім вирішила втекти. Та так, щоб ми не змогли її отримати. Ти розумієш, як вона хотіла уникнути … того, що хотів ти? Якщо кинула усе…

Микита якийсь час мовчав. А потім сказав:

-Дай мені подумати, тату.

-Про що?

-Як … зробити це. – Він знову зробив паузу, а потім його тон став якимось нервовим. – Невже ти гадаєш, що … я дозволю якійсь… - він вилаявся, - обдурити мене, пошити у дурні?! Я ж сказав: не схотіла по-доброму, - буде по-поганому!

-Ну, думай. – Батько посміхнувся. – От лише не знаю, що ти придумаєш…

-Обов’язково придумаю! Ти мені допоможеш?

-Та що з тобою робити… Але це, коли надумаєш. А зараз, - що скажеш про ті промисли, на яких ми сьогодні були? – Метою поїздки, власне, й було ознайомити майбутнього спадкоємця із тим, як видобувається газ, що складав основу цього бізнесу. Микола Дьомін вирішив перевести розмову на це.

Це було необхідно, щоб Микита не поставив питання: а звідкіля ти, тату, дізнався про те, що зробила Ніка? Невже ти навіщось наказав слідкувати за нею, а мені нічого не сказав, тільки з іронією відгукуєшся про те, що я не хочу відступитися від неї?

-Ти … не будеш заперечувати? – спитала Ніка. Вікентій подивився на фотографію у її руках, яку вона хотіла поставити на полицю.

-Ні, звичайно. Це тепер і твій дім… Твої батьки? – Молода пара на фоні класичного «шестисотого» «Мерседеса» випуску дев’яностих років. Обидва високі, однаково сіроокі, однаково білозубі. Одягнуті за модою того часу, чоловік – поголений, тому не можна сказати, якого кольору його волосся, жінка – білявка (хтозна, натуральна чи ні?).

-Так. Маминих фотографій на диво мало… Чомусь … вона не дуже любила зніматися. Звісно, я її не знала, але тато так розповідав.

-Дійсно, дивно. Але…

-Так. – Фотографія зайняла потрібне місце. Але у цьому було щось більше.

Якраз учора Ніка отримала-таки український паспорт, - у вигляді картки. Та, здавалося Вікентію, лише тепер відчула упевненість у майбутньому. Звичайно, молода дружина жила після … тієї першої ночі у його квартирі. Але лише тепер стала по-справжньому вважати її своїм житлом. Та облаштовувати особистими дрібницями.

Фотографію вона дістала з великої картонної коробки. Та, поки не закрила кришку, Вікентій помітив там, на вільному місці…

-А це що таке?

-Це? Той самий … пістолет. Який я приготувала…

-Навіщо ти його привезла сюди, заради Бога?! – Він навіть не спитав, яким чином вдалося провезти зброю через кордон. Напевно, сховала в упакованих речах, можливо, у якомусь приладі… - Ти розумієш, що це – стаття? Невже … хочеш усе втратити?

-Ні, але … чомусь не хотіла залишати … там.

Вікентій лише похитав головою:

-Ти … своїм ворогам такий подарунок могла зробити… Уяви, що було б, якби виявили на кордоні. Усе б пішло прахом. Не кажучи вже про те, якщо прийдуть обшукувати мене… Це вже малоймовірно.

-То … що? – Ніка мала на увазі: то що тепер із цим робити. А чоловік підвівся, підійшов та простягнув руку. Звичайно, він не міг пройти повз таку річ. Навіть, якщо потім доведеться її позбутися… Взяв у руку, - маленький, «дамський» пістолет було незручно тримати. Але… Зброя мала два стволи малого калібру, - вона не була розрахована на ведення тривалого бою. Конструктор позаминулого століття, - це ж треба, вирішити застосувати таку стародавню річ для такої мети! – приділив основу увагу тому, щоб пістолет вийшов маленьким, зручним для носіння. Заряджався він, приблизно, як мисливська рушниця. Його потрібно було «переломити», - Вікентій, трохи покрутивши зброю у руках, зрозумів, як робити це. Потім звів курки. Хмикнув, зробив кілька кроків, взяв з полиці лупу, щось роздивився. Поклав на місце, потім пішов назад та повернув зброю власниці.

-Заховай цяцьку, та вважай, що тобі пощастило.

-Що значить – пощастило? – Ніка прибрала пістолет до коробки, яку, у свою чергу, збиралася покласти до шафи у своїй кімнаті.