Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Це через те, що я Потоцький, – сухо сказав граф.
– О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.
– А що ж цікавить панну найбільше? – зирнув на неї впритул.
– Панні не годиться казати про це відверто, – продзвенів чарівний голосок.
– О так, – схилив голову граф. – Можу дати вам, мадемуазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шануватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Вимагаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не словом, а законом.
Панна Анеля зробила кніксен.
– Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умова починає діяти з цієї хвилини.
– Коли панові так завгодно, – в тон йому відказала Анеля.
На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не моргнула.
– Будьте певні, мадемуазель, – сказав граф, зводячи голову, – любитиму вас, як ніхто…
Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не кинувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу помахати у віконечко.
– Дорога нас чекає нелегка, – сказав, коли молода оговталася. – Йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у болоті.
Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому світі вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз кінно, до уваги не бралася.
– Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє життя, – пролунав монотонний графів голос.
Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, котрий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звинувачувала за безплідність його, графа.
Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збудженням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий, скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не перебивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаючи щось із тих оповідин – їй згадувалося власне вінчання, обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може, й на ціле життя.
– Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю, – сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з розширеними очима, раптом усміхнувся. – Для того, пані, щоб це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все, що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матимете й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані, присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до ненаситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й навіть користуються, вибачте за відвертість, правом першої ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.
– Чи треба про це зараз говорити? – несміливо заперечила.
– О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в ньому все має бути ясне. До дрібки! – Його голос знову поплив монотонно й сонливо. – Але за ці вигоди, пані моя кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без товариства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проситиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не дивився – волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.
– То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на люди? – трохи іронічно спитала Анеля.
– Теж непогана думка, – спокійно зауважив граф. – Бо навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски разом…
– Це жарт? – вигукнула здивовано графиня.
– Воля ваша… Але що світу з мого лиця? Моє лице – маска, гіршої не придумаєш!..
– Та що ви, любий!
– Не перечте! – гостро сказав граф. – Кажу те, що знаю твердо. Коли б мав лице так само прекрасне, як у вас, не бачив би нічого лихого у вимозі, щоб ніхто на нього не дивився. Якщо належати одне одному, то нероздільно: може, скажете, що це старомодні чи дивацькі думки?
– О, я нічого не кажу! – мовила Анеля, відчуваючи, однак, на серці холодок.
– Зрештою, сама любов – це щось дивацьке й старомодне і навряд чи існує насправді. А не існує через те, що кожна половина в подружжі має різні хотіння. Не зливає їх любов в єдині тіло й душу, як це заповідав нам господь, а чинить із них супротивників або ж ворогів. Я ж того не хочу. Великої любові мені прагнеться з вами, голубко! – Він поклав залізну п'ятірню на й коліно і стис, наче кліщами.
Вона затріпотіла, як пташка, кинута в клітку до лиса, і роззирнулася. Стало їй душно в цій оббитій шовком кареті із покритими туманом та дощем віконцями.
– Хай вас не дивує моя відвертість у перший же день нашого спільного життя. Тільки тоді може існувати ідеальне подружжя, коли обидві сторони не тільки знають одне одного, але й однаково терпимі до свого супряжника. Коли коні в запрягу кусають одне одного, їх треба розвести. Ми ж у житті у спільній упряжі…
У цей час повіз перехилився, і юна графиня тонко скрикнула. Закричав машталір, повз вікна промайнули вершники. Карета смикнулася, але, здається, загрузла глибоко. Граф на те ані рухнувся.
– Що сталося? – перепитала трохи злякано молода.
– Нічого особливого, – спокійно відказав граф. – Таких зупинок у нас буде не одна. І є досить людей, щоб ми цим не турбувалися.
Карету й справді витягали з баюрини запопадливо. Кричали люди, вйокали на коней, плескали батоги; зрештою, повіз хитнувся й поплив, ніби його понесено на руках.
– Слуги в мене навчені, – монотонне, аж ліниво, говорив граф. – Звісно, будь-яка наука не засвоюється без примусу, але що вдієш! Без доброго канчука хлоп, на жаль, не буде ані старатливий, ані слухняний. Як ви до цього ставитеся?..
– Належно, – відказала графиня. – Необхідність не буває приємна…
– Матимете свою, жіночу, прислугу й даватимете їй лад самостійно. В мене в палаці зразково все впорядковано, і це має пані сподобатися…
У тодішньому київському житті це одруження було настільки неординарною подією, що по всіх салонах та зібраннях лише про те й балакали. Я зацікавився цією історією й собі, отож уперше за свою практику наважився відпустити другу половину свого «я» разом із щасливою молодою парою аж до самого Тульчина. Довго так жити, щоб обидві половини мойого єства перебували одна від одної
