Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Сподіваюся, старшим учителем? – чемно схилив я голову. – Якого предмету і з якою платнею?
Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викопною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені, зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імператора й правителя, бакенбарди – був він саме здивування й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився холодний прикрий смішець:
– Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші таких не призначають. А предмет – який випаде і який призначить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?
Викидував ці слова, наче випльовував насіння, – звуки дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши цим помічника правителя.
Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліпше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбільше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнювати. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував я оте писання, нині згоріле. «Ну й ну, – потирав я руки, – ось які ви добренькі, кат би вас пожер!» Входило тоді в мене замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу усмішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина – буду такий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.
Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа Потоцького та його жінку – цю історію я саме досліджував. Вона не встигла увійти до моєї спаленої «Чорної книги», хоч було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб. Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває генерал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки вчора довідався про них щось пікантніше – саме це й примусило мене поставитися до власних справ легковажніше, вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.
Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогулянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чорними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору воронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями, – він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню – про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не зацікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов янгол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді й з'явилися красунь інспектор та його тінь, – ми спокійно й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна, інспектор вклонився наскільки міг гречніше, а графиня виразно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі. Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім Потоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба, я почув – графиня не змогла не виказати свого зворушення й фатально прорекла:
– Від таких кучерів можна збожеволіти.
– У кого це такі кучері? – глухо спитав із-за портьєри генерал-губернатор.
– На жаль, усього лиш у інспектора гімназії, – кокетливо зітхнула графиня. – Гляньте, яка чудова хода.
Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно обтягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зелене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається, також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила свого високодостойного залицяльника, через це защебетала, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні порожевіла.
Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час зайшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині – його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задоволення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гаркітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, обстрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на барабані.
Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Ясна річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гнівалася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клятвено, що з нового учбового року інспектор Першої київської гімназії стане її директором. Але й це не було останнім словом у цій історійці – за два дні нового директора визвано в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружитися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено директором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася, і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.
Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні, і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канцелярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати необхідні для призначення документи.
Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці, таким самим, як у нашого професора історії Сарницького. Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем,
