Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Оскільки його син Фредді перебував на Заході під захистом «родини» Молінарі, дон Корлеоне затримався після наради, щоб подякувати донові із Сан-Франциско. Зі слів Молінарі дон Корлеоне зрозумів, що Фредді знайшов собі притулок, йому добре ведеться й він навіть зробився трохи донжуаном. Він виявляв виняткові здібності як адміністратор готелю. Дон Корлеоне здивовано потрусив головою, як зробив би кожний батько, почувши про таланти своїх дітей, досі невідомі йому. Чи не правда, що інколи найбільше нещастя обертається несподіваною винагородою? Вони обидва погодилися, що так воно і є. Водночас дон Корлеоне явно дав зрозуміти донові із Сан- Франциско, що вважає себе перед ним великим боржником за послугу, яку той зробив, узявши Фредді під свою протекцію. Він натякнув, що застосує свій вплив, аби важливі телеграми про результати перегонів завжди потрапляли до його людей незалежно від змін у співвідношенні сили різних «родин» у наступні роки. А це і була важлива послуга, оскільки боротьба за володіння такими даними завжди точилася дуже болюча… і справа ускладнювалася ще й тим, що чиказці також прикладали до неї свою важку руку. Але дон Корлеоне мав деякий вплив навіть у володіннях отих варварів, отже, його обіцянку сприйняли все одно як щире золото.
Уже споночіло, коли дон Корлеоне, Том Хейген і шофер-охоронець – не хто інший, як Рокко Лампоне – прибули на Лонг-Біч. Коли вони зайшли в дім, дон зауважив Хейгенові:
– Придивися до нашого водія, отого Лампоне. Гадаю, що хлопчина вартий чогось більшого.
Ці слова не на жарт зацікавили Хейгена. Адже Лампоне за весь день не вимовив ані слова, навіть оком не повів у бік двох пасажирів на задньому сидінні. Коли вони вийшли, машина вже стояла якраз навпроти банку, Лампоне відкрив дверцята для дона, все зробив як слід, але на це стало б і добре витренуваного шофера. Очевидно, донове око помітило щось таке, що залишилося поза його увагою.
Дон відпустив Тома й наказав йому прийти після вечері. Але не поспішати й трохи перепочити, адже їм доведеться до пізньої ночі обговорювати справи. Також наказав Хейгенові привести із собою Клеменцу й Тессіо. Хай приходять о десятій вечора, не раніше. Хейген мав поінформувати Клеменцу й Тессіо про сьогоднішню нараду.
О десятій дон уже чекав на них у наріжній кімнаті з юридичною бібліотекою й спеціальним телефоном. На таці стояли пляшки віскі, лід і содова вода. Дон давав розпорядження.
– Сьогодні ми уклали мир. Я дав слово честі й гадаю, що цього вам досить. Проте нашим друзям не можна легко довіритись, отож треба стерегтися. З нас уже досить їхніх надокучливих сюрпризиків. – Дон повернувся до Хейгена. – Ти відпустив заручників Боккікйо?
Хейген кивнув:
– Як тільки приїхав додому, одразу ж подзвонив Клеменці.
Корлеоне повернувся до огрядного Клеменци. Капореджіме хитнув головою:
– Я випустив їх. Хрещений, скажи мені, невже сицилійці можуть бути такими тупими, як показують себе оті Боккікйо?
Дон Корлеоне ледь усміхнувся.
– Що ж, у них вистачає розуму, аби забезпечити собі добрий прожиток. А навіщо бути ще розумнішим? Усе лихо в цьому світі йде не від Боккікйо. Проте, справді, голови у них не сицилійські.
Війна скінчилася, усі відчували полегкість. Дон Корлеоне сам змішував напої, подав кожному, а потім обережно пригубив свій келих і запалив сигару.
– Я не хочу з’ясовувати, хто вбив Сонні. Уже не вернеш, треба забути про це нещастя. Я хочу цілковитого співробітництва з іншими «родинами», навіть якщо вони виявляться зажерливими і не виділятимуть нам належну пайку повністю. Хай ніщо не порушує миру, не відповідайте на жодні провокації, поки не спроможемося повернути назад Майкла. І я б хотів, щоб ви насамперед запам’ятали це. Не забувайте, він повинен повернутися за умов абсолютної безпеки. Я не маю на увазі «родини» Татталья чи Барціні. Мене турбує поліція. Звісно, свідчень проти нього ми можемо позбутися – той офіціант не захоче давати показання, а разом з ним і той другий свідок, чи охоронець, чи хто він там. Ці свідчення хай менш за все нас турбують, бо вони нам відомі. Але треба побоюватися фальшивих свідчень, поліція може підлаштувати й таке, бо інформатори запевнили: капітана вбив не хто інший, як Майкл. Ну що ж, треба зажадати, аби п’ять «родин» зробили все, що вони можуть, аби переконати поліцію, що її думка хибна. Усі їхні інформатори, які працюють на поліцію, хай тепер поширюють нову версію. Я гадаю, після мого сьогоднішнього виступу вони зрозуміють, що це відповідає їхнім інтересам. Але цього мало. Нам треба придумати щось таке, щоб Майкл уже ніколи не мав з цією справою ніякої мороки. Інакше йому не варто повертатися до цієї країни. Отже, думайте всі. Це найважливіша справа.
Далі: кожній людині можна дозволити одне дивацтво в її житті. У мене є таке. Мені хочеться закупити всю землю навколо наших будинків з усіма будівлями. Не хочу, щоб хтось зі свого вікна, хоча б і за милю звідси, міг зазирати до мене в сад. Я хочу, щоб нашу ділянку міцно обгородили і щоб постійно її стерегли. В огорожі буде брама. Одне слово, відтепер я хочу жити у фортеці. Знайте також, що віднині я більше не виїздитиму працювати в місті. Буду наполовину у відставці. Мені хочеться покопатися в саду й наробити свого вина, коли достигне виноград. Я хочу жити у своєму домі. Виїжджатиму лише на короткий перепочинок або для побачення з кимось у важливих справах, і в цих випадках мені б хотілося уживати всіх можливих осторог. Зрозумійте мене правильно. Я нічого не готую. Я завжди був обережний, а тепер хочу бути ще обережнішим, бо чого вже я не терплю в житті, так це безтурботності. Жінки й діти можуть дозволити собі безтурботність, а чоловіки – ні. Робіть не поспішаючи, не хапайтеся, щоб не налякати наших друзів. Усе можна зробити природно й непомітно.
Надалі я чимраз більше буду довіряти справи вам трьом. Я хочу, щоб загін Сантіно розпустили, а його людей уведіть до своїх загонів. Це має засвідчити нашим друзям, що я справді прагну миру. Томе, пошли кілька осіб до Лас-Вегаса, хай привезуть вичерпний звіт про все, що там коїться. Доповіси мені про Фредо, що там справді відбувається. Мені кажуть, що я не впізнаю свого сина. Здається, він став кухарем і
