Макбет - Ю. Несбе

— Так, вельми непоганий.

— Може, варто було б йому це сказати?

— Сказати що?

— Що він — хороший механік.

— А навіщо?

— Як на мене, він зрадіє, почувши похвалу. Йому вона зараз потрібна.

— Не знаю, чи варто це робити. Якщо людей хвалити, то вони просто вимагатимуть більшої платні та додаткових вихідних.

— Коли ви були молодим механіком, чи хтось говорив вам, що ви добре виконуєте свою роботу? Мабуть, старший механік?

— Так, але я дійсно добре виконував свою роботу.

— А ви спробуйте пригадати, наскільки добре ви виконували її насправді.

Старший механік ошелешено роззявив рота.

Тієї миті судно сильно гойднуло. З їдальні почулися верески, а позаду Даффа щось гучно торохнуло.

— Сука, бл…дь! — скрикнув стюард, а Дафф, обернувшись, побачив, що велика супниця впала додолу. Він завмер, дивлячись, як густий суп із зеленим горошком повільно розтікається по долівці. Раптом його шлунок збунтувався, і блювотина враз підкотилася до горла; щойно Дафф встиг вхопитися за одвірок, як вона бризнула з рота.

— Ну що, салаго, — спитав старший механік. — Маєш іще якісь добрі поради? — 3 цими словами він обернувся й вийшов з камбуза.

— Чорт забирай, Джонсоне, скільки можна, га? — простогнав стюард, подаючи йому рулон паперових рушників.

— Що це було? — спитав Дафф, витираючи рота.

— Натрапили на донну хвилю, — пояснив стюард. — Іноді таке буває.

— Перепочинь. Я сам приберу.

Дафф, закінчивши шкребти підлогу, зайшов до їдальні зібрати брудний череп’яний посуд. За столом, крім Гатчінсона, який так і не зрушив з місця, сиділо ще троє членів команди.

Складаючи тарілки та склянки на тацю, Дафф прислухався до їхніх теревенів.

— Та хвиля, мабуть, утворилася в результаті землетрусу, грунтового зсуву або ще чогось, — сказав один із них.

— А може, то були ядерні випробування, — припустив другий. — Кажуть, що Радянський Союз творить якусь фігню в Баренцовому морі, і ударні хвилі розходяться по всьому світу.

— Ти про це отримував якісь повідомлення, Спарксе?

— Ні, — усміхнувся радист. — Єдине цікаве повідомлення — це розшук якогось чоловіка з білим шрамом через усе обличчя.

Дафф закляк як укопаний. А потім, прислухаючись, продовжив складати тарілки на тацю.

— Як приємно буде завтра зійти на берег!

— Нічого приємного. Справжнісіньке пекло: моя дружина знову завагітніла.

— Що ти на мене витріщився? А я тут яким боком?

Усі, хто сидів за столом, добродушно зареготали.

Дафф узяв тацю в руки й обернувся. Гатчінсон підняв голову — і раптом різко випрямився на своєму стільці. Після сварки, зустрівши Гатчінсона, Дафф опускав голову, уникаючи його погляду, але зараз той витріщався на нього широко розкритими очима. Наче хижий птах, що несподівано собі на радість помітив беззахисну поранену тварину.

Дафф штовхнув ногою двері на камбуз і почув, як вони гримнули, зачиняючись за ним. Поставив тацю на робочий стіл. Чорт, чорт, чорт! Тільки не зараз, коли до заходу в порт лишилося менше доби!

— А тут — повільніше, — попросила Кетнесс, дивлячись крізь лобове скло.

Водій таксі зняв ногу з педалі акселератора, і вони повільно проїхали повз «Обеліск», де з парадного входу на вулицю линув потік людей. На тротуарі стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками.

— Що тут відбувається? — спитав Леннокс, просунувши своє похмуре обличчя поміж передніми сидіннями. Він, як і Кетнесс, досі був у своїй уніформі, бо таксі забрало їх біля церкви відразу ж після похорон Дункана. — У них що, пожежна сигналізація спрацювала?

— Комісія з гральних закладів та казино закрила сьогодні «Обеліск», — пояснила Кетнесс. — Через підозру в порушенні закону про гральні заклади.

Вони побачили, як полісмен виводив надвір чоловіка, котрий сердито жестикулював; на ньому був світлий костюм та квітчаста сорочка, а на скронях красувалися вражаючого розміру бакенбарди. Чоловік, схоже, намагався щось пояснити поліцейському, але той не бажав його слухати.

— Погано все це, — мовив таксист.

— Що погано? Те, що закон захищають? — запитав Леннокс.

— Інколи це погано. В «Обеліску» принаймні можна було пива попити й пограти в карти, не виряджаючись, як на похорон, і не повертаючись додому без копійки в кишені. До речі, а чи знаєте ви, що фабрика, на яку ви хочете поїхати, вже закрита?

— Так, знаємо, — відповіла Кетнесс. І подумала, що більше про цю фабрику вона не знає нічого.

Вранці зателефонував полісмен Ангус і благальним тоном попрохав її приїхати разом з інспектором Ленноксом з антикорупційного відділу до фабрики «Естекс». Сказав, що вони про все дізнаються, коли приїдуть. Ішлося про корупцію на найвищому рівні, і наразі вони мусили нікому не розповідати про цю зустріч. Коли ж вона сказала, що не знає полісмена на ім’я Ангус, той пояснив, що служить у спецназі, має довге волосся, і що це йому вона усміхнулася в ліфті та сказала «привіт». То був симпатичний хлопець. Більше схожий на привітного й далекого від земних проблем хіпі, ніж на спецназівця.

Вони мчали вулицями міста. Кетнесс бачила безробітних чоловіків, які стояли попід стінами, ховаючись від дощу, з недопалками в зубах, у мокрих пальтах, з голодними втомленими очима. Вони були схожі на гієн. І не тому, що такими народились. Такими їх зробило місто. Якось Дункан зауважив, що, коли в меню є лише падаль, то їстимеш і падаль, хай би ким себе вважав. І хоч би чим вони займалися у себе в управлінні поліції, найкращий спосіб знизити показник злочинності — це повернути городянам роботу.

— А ви що, збираєтеся знову відкрити «Естекс»? — поцікавився водій, зиркнувши на Кетнесс.

— Чому ви так гадаєте?

— Як на мене, Макбет розумніший за телепня Дункана.

— Хіба?

— Закрити таку класну фабрику лише через те, що вона викидала у довкілля якесь лайно? Господи, та все одно всі, хто там працював, курять. Ті люди все одно помруть. А там було аж п’ять тисяч робочих місць. П’ять тисяч робочих місць, таких необхідних нашому місту! Лише аристократичний йолоп зі столиці може бути таким зарозумілим і нахабним снобом. А Макбет — він один із нас, він добре знається на місцевих проблемах і робить хоч щось. Нехай би Макбет хоч трохи покерував, і тоді, можливо, городяни знову змогли би дозволити собі їздити на таксі.

— До речі, про Макбета, — сказала Кетнесс, обертаючись до Леннокса. — Він скасовував ранкову нараду два дні поспіль, а в церкві був якимось блідим. Він хворий?

— Не він, а Леді. Зараз він до управління майже не заходить, — пояснив Леннокс.

— Звісно, це добре, що він її доглядає, але ж Макбет — старший комісар, і ми відповідальні за все