Острів Каміно - Джон Гришем

Елейн спробувала її заспокоїти:

— Вам не доведеться свідчити, Мерсер, повірте. Ви чудово спрацювали, і ми дуже вами пишаємося.

— Мені ні до чого це ваше опікунське ставлення!— не витримала Мерсер, хоча й не хотіла реагувати так різко.

В автівці надовго повисла тиша, проте атмосфера лишалася напруженою. Вони їхали 95-ю Міжштатною автомагістраллю й уже в’їжджали в передмістя Джексонвілла.

Будівля федерального суду являла собою високу багатоповерхову будову в сучасному стилі з великими скляними вікнами. Їх пропустили через боковий в’їзд, і вони припаркувалися на маленькій службової стоянці. Агенти ФБР тут же обступили Мерсер з усіх боків, ніби вона потребувала охорони. Ліфт ледь умістив усіх її супровідників. За кілька хвилин вони дісталися до офісів прокуратури Середнього федерального судового округу штату Флорида, де їх направили в конференц-залу, у якій вони мали зачекати. Там Бредшоу і Ванно дістали свої мобільники й стали приглушеним голосом із кимось розмовляти. Елейн зв’язалася зі штаб-квартирою в Бетесді. У Ріка й Ґрема теж були важливі дзвінки. Мерсер же сиділа на самоті за величезним столом, і поспілкуватися їй було ні з ким.

Десь за двадцять хвилин до зали увійшов молодий чоловік серйозного вигляду, одягнений у темний костюм — та тут усі до єдиного були в темних костюмах!— і відрекомендувався як помічник федерального прокурора Джейнвея. Він пояснив, що суддя Філбі зараз проводить слухання в справі, де на кону стоїть життя обвинуваченого, і їм доведеться трохи почекати. А поки, якщо Мерсер не проти, Джейнвей хотів би з’ясувати деякі деталі її показань.

Мерсер знизала плечима. Хіба в неї був вибір?

Джейнвей пішов і повернувся з іще двома «темними костюмами», які теж їй відрекомендувалися. Мерсер потиснула їм руки. Дуже приємно.

Вони дістали великоформатні блокноти й улаштувалися за столом навпроти неї. Джейнвей почав ставити питання, і одразу стало ясно, що він майже нічого не знає про справу. Повільно й не без труднощів Мерсер почала все роз’яснювати.

О 16:50 Мерсер, Бредшоу й Ванно пройшли за Джейнвеєм у кабінет федерального судді Артура Філбі, який привітався з ними з таким виглядом, ніби вони вдерлися непрохані. Вочевидь, день у нього видався важкий, і він поводився дещо роздратовано. Мерсер сіла в кінці ще одного довгого стола, поруч із судовим секретарем, який попросив її підняти праву руку й заприсягтися казати правду. Відеокамера на штативі була спрямована на свідка. Суддя Філбі, уже без чорної мантії, сидів на іншому кінці, ніби король на троні.

Протягом години Джейнвей і Бредшоу ставили їй запитання, і вона переказала все те саме — уже принаймні втретє за сьогодні. Бредшоу продемонстрував великоформатні фотографії підвалу, сховища й сейфа. Філбі раз у раз втручався зі своїми питаннями, і Мерсер доводилося багато зі своїх показань повторювати більш ніж двічі. Але вона зберігала спокій, і їй не раз спадала кумедна думка, що Брюс Кейбл був незрівнянно привабливіший за цих «хороших хлопців».

Коли дачу показань було завершено, вони зібрали речі й подякували їй за приділений час і зусилля. Мерсер насилу втрималася, щоб не сказати: «Пусте: мені за це платять». Її відпустили, і вона поспішно покинула будівлю разом з Елейн, Ріком і Ґрехемом. Коли вони нарешті залишили федеральну будівлю позаду, Мерсер запитала:

— То що тепер?

— Тепер вони готують ордер на обшук,— відповіла Елейн. — Ваші свідчення були ідеальні, і в судді не лишилося жодних сумнівів.

— І коли вони увірвуться в магазин?

— Дуже скоро.

Денні був на острові вже десятий день, і йому починав уриватися терпець. Стежити за всіма Кейбловими пересуваннями для них із Рукером було до нудьги простою роботою. Стежили вони й за Мерсер і знали її звички — це теж було простою, але рутинною роботою.

Залякування спрацювало з Оскаром Стайном у Бостоні й було, можливо, їхнім єдиним надійним інструментом. Пряме зіткнення й погрози насильства. Для Кейбла, як і для Стайна, звертатися в поліцію було не варіант. Якщо рукописи в нього, то його можна силою примусити укласти з ними угоду. Якщо ж вони не в нього, то він майже точно знає, де вони.

Зазвичай Кейбл ішов із роботи близько шостої вечора й одразу прямував додому. О пів на шосту в понеділок Денні увійшов у магазин і став удавати, що проглядає полиці. Кейбл за щасливим (принаймні для нього самого) збігом цієї миті був у підвалі, а його робітники знали, що розповідати про підвал нікому не слід.

А от Денні перестало щастити.