Розбійник покосував на П’єра.
— Так, звичайно… Але… Отче Гільйоме, там будуть вартові. У них теж зброя!
Важко говорити з народними героями! Важко — але все ж таки можливо. Якщо розгадати їхню героїчну душу.
— Золото, — я помахав пергаментом. — Дуже багато золота!
— Я не найманець! — запізніло писнув де Гарай. — Я — захисник народу!
— І весь народ складатиме пісні про вільного стрільця Роберто де Гарая та його відважних хлопців, які врятували безневинну людину від вогнища й покарали жадібного й жорстокого єпископа… А чиясь дочка одержить придане.
— Кгм… — розбійник знову покосував на П’єра й підвівся. — Ваша правда, отче Гільйоме! Ми захистимо безневинного. Ми покараємо ворога трудового народу де Лоза. Ми всіх попів і дворян переріжемо!
— Останнє можна й відкласти, — заспокоїв я його. — Щоб не надсадитися. Ну, чого ви стоїте, сину мій? Біжіть, і хутко!
Бігти де Гарай не став, але пішов таки з чималою швидкістю. Ми провели його поглядами, потім П’єр зітхнув:
— Я йому не вірити… не вірю. Надто до золота пожадливий. Такий за золото чого завгодно зробити.
— На це й сподіваюся, брате Петре. Хоча ти трохи помиляєшся, він не тільки пожадливий, у нього ще й ідеї є.
— Як усіх попів і панів перебити, — гмикнув нормандець. — До нас у село такі заходити. М’яса вимагати… вимагали масла, хліба. Казали, що вони за народ усіх грабують.
— І ви їх видали владі? — різко кинула Анжела.
— Навіщо? — щиро здивувався парубок. — Ми їм штани знімати, мало-трохи розуму вчити. Потім у дьоготь занурювати, пір’ям прикрашати, свято влаштовувати… Вони дуже дякувати!
Я уявив собі це видовище, й мені стало шкода невідомих борців за народну справу.
Втім, зараз не до них.
— Потрібно переодягтися. Мені й тобі, брате Петре. Ряси знімати не будемо, потрібні довгі плащі з каптурами, як…
Я скосив око на дівчину.
— Як у брата Октавія.
Нормандець здивовано кліпнув і задумався.
— А-а-а! Ви це жартувати, отче Гільйоме! Я не завжди розумію, коли ви жартувати… Плащі такі є. Вони на ринку є. Їх пастухи носять. Уранці купити можна.
— От лихо! — я згадав про золото, яке віддав розбійникові. — Гроші потрібні, брате Петре!
— Гроші? — знов здивувався той. — Гроші в нас є. Вони в мене є багато. Я ваші гроші в розбійника забрати…
— І він дуже дякувати, — докинула дівчина.
Он воно що! То ось чому в народного героя такий пришиблений вигляд!
— Ходімо! — я підвівся. — Поговоримо дорогою…
Про Ансельма я намагався не думати. Потім. Ми не дамо де Лозу спалити хлопця! Як — я ще точно не знав. Нічого, як казав граф Лодовіко Карачіоллі: «Встрягнемо в бій — буде видно!».
Скориставшись тим, що прудкий нормандець опинився попереду, я повернувся до дівчини.
— Чому ви тут, дочко моя? Чому не…
— Із сеньйором Домініком? А як ви думаєте, святий отче?
— Через брата Ансельма?
— Через отця Ансельма.
Слово «отець» пролунало з неповторним сарказмом, але я вдав, що не помітив. В італійця зараз з’явилися набагато серйозніші проблеми, аніж стосунки з цією дивною дівчиною. А от із нею самою не завадить поговорити — хоча б про Тіно Жонглера. Але почав я з іншого.
— Дочко моя, ви знали, що д’Еконсбефи можуть викликати вогонь? Справжній?
Дівчина відповіла не відразу. Здавалося, її більше цікавила стежка, якою ми йшли. Нарешті вона смикнула плечима.
— Напевно, знала. Мені казали, я не вірила… Але я не жалію тих мерзотників, які вбили Пилипа й сеньйора Гуго! Шкода тільки, не згорів де Лоз! От його б я…
— Не треба. Ті, хто загинув, не відали, що діяли.
— Не відали? — дівчина рвучко зупинилася; навіть у темряві я помітив, як блиснули її очі.
— Не відали? Ви, попи, спочатку обманюєте народ, ведете його на бійню, а потім починаєте жалкувати! Всі ви такі!
— І брат Петро? — я намагався говорити спокійно. — І брат Ансельм?
— Отець П’єтро…
— Га? — почувся голос нормандця. — Ви чого стояти? Йти треба!
— Зараз! — дівчина нетерпляче махнула рукою, але заговорила тихіше. — Отця П’єтро мені шкода. Він ще не такий. Але стане, на жаль. А Ансельм… Ви ж пам’ятаєте, як він обіцяв мені вогнище?
— І ти хочеш його врятувати? — вразився я.
— А це вже моя справа! — в її голосі дзвенів виклик. — Поквапмося, отче Гільйоме.
Я кивнув, і ми пішли далі. Стежка вивела на знайому приміську дорогу, а я ще й досі не знав, чи варто розпитувати дівчину про Тіно Міланця. Напевно, ні. Не зараз.
Раптом згадалося те, що я не встиг запитати в отця Ельфрика. Може, наша дивна супутниця знає?
— Дочко моя, — обережно почав я. — дерґи… лоґри вміють викликати віщі сни?
— Що? — тепер у її голосі чувся подив. — Як — викликати?
Відповісти було нелегко, але я спробував:
— Ну, уявімо, що лоґрський чарівник, їх називають гарме…
— Гарме? — вона здивувалася ще більше. — Сеньйор Гуго казав, що в Королівстві Французькому не залишилося більше гарме. Він дуже дивувався, звідки у вас на грудях Знак Влади. Останній гарме пішов до монастиря багато років тому.
— Але все ж
